Вівторок
19/Бер/2024
03:08
Пошук
Таймер
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

В'ЄТНАМ. ЗАПИСКИ ПОДОРОЖНЬОГО 3

Далат

(на попередню сторінку)

З «Вікіпедії» - місто, яке французи використовували як високогірний курорт, щоб улітку пересидіти тропічну спеку. «Google Земля» каже, що Далат знаходиться на висоті 1500 метрів, а прогнози погоди обіцяють десь +22. Після +30 і вище хочеться одягтися в  щось потепліше... Також у тих місцях вирощують виноград і роблять вино.

Попередньо планували заїхати у це місто на пару днів, але так сподобалося у Муйне, що вирішили обмежитися одноденним туром.

Орендували мікроавтобус. Не усі виявили бажання чи мали змогу поїхати, тому в дорогу відправилося семеро з десяти.

Виїз о четвертій ранку. Знаючи їхні «приколи» на дорогах, раннім це не здається. Водій прибув ще о пів на четверту, як завджи, наші не були пунктуальними, але – вперед!

Не люблю їхати, коли не знаєш маршруту, не орієнтуєшся на місцевості, але драйвер компенсував це оригінальністю вибраного маршруту. Він повіз нас вузенькою дорогою по горах. Серпантини, закриті повороти, на яких він відчайдушно сигналив, бо двом машинам розминутися – було би проблемою. Постійно закладені вуха – чи то від висоти, чи то від швидкості. Коли трохи розвиднілося – стало вже моторошнувато: проїжджали над такими проваллями, що донизу летіти було би довго...

Вражали джунглі обабіч дороги – суцільна стіна! Анатолій поспівчував тим американським солдатам, яким доводилося лазити по горам у цих нетрях, та ще й часто під тропічними зливами. Дійсно, для мандрівок занадто, а для війни – взагалі важко уявити.           Зі світанком вибралися на цілком пристойну дорогу. Здається, вона була платна. Тут наш драйвер показав, що «який же вєтнамець не любить швидкої їзди»! Увязався в перегони з якимось джипом, іноді видавав по 140 км/год.! Для Вєтнаму – майже космічна швидкість! Джип здався і драйвер заспокоївся теж.

Десь близько восьмої години зїхали з такого славного шоссе і зупинилися біля якогось обєкту. Думали – стандартна зупинка на перекус, а виявилося – пункт перший нашої подорожі.

Платимо по долару (в еквіваленті) за вхід і потрапляємо на добре доглянуту територію з елементами ландшафтного дизайну, повністю «заточену» під туристів. Йдемо вгору-вниз по викладеним доріжкам. Усі дороги ведуть до «гвіздка програми» - вольєру зі страусами і посадочною станцією для поїздки на слонах.

 

Нас наздоганяє група «русскоговорящих» туристів, на яких власне кажучи, цей атракціон і розрахований. Десь із-за будівель виводять слонів. Їх поливають зі шлангів і видно, що ця процедура приносить їм задоволення. Тим часом на першого чіпляють сидіння для пасажирів, підводять до посадочної вишки, погонич залазить на шию тварині – і перші щасливчики під захоплені вигуки товаришів відправляються в мандрівку. Деякі з наших теж приєдналися до цього дійства і з їхніх розповідей все це тривало не більше десяти хвилин, з обов’язковим «екстрімом» - вгору, вниз через рів, із заходом у річку. За все задоволення – 15 доларів плюс супровід місцевого фотографа, який бігав по усьому маршруту. Потім за DVD-диск – ще 15 дол.

Також бажаючі «друзі природи» могли проїхатися кружок по вольєру на страусі. Взагалі незрозумілий для мене атракціон і для страусіх, видать, теж – дуже вже вони пручалися такому використанню себе.

Групу росіян місцевий гід, у якого – графік, погнав кудись далі, а ми – самі по собі. Попили кави (стандартно - one долар!) і пішли стежкою вгору. Між соснами (трохи незвично після пальм і бананів!) відкривалися чудові краєвиди на долину. Не поспішаючи доходимо до пагоди. Обережно, з повагою до місцевих богів та прихожан оглядаємо храм. Усе дуже яскраве, у позолоті, химерне різьблення та дим від ароматних паличок. Обережно фоткаємося – можна чи ні?                                                                                                       

З тіні виходити не хочеться (температура явно не +22, а значно вища!), але йдемо далі. Вище по горі бачимо ще одну пагоду і по длоріжкам під соснами піднімаємося до неї. Та ж сама якравість, дещо інше оздоблення всередині. Оглядаємо, виходимо назовні і дискутуємо, куди піти далі. Стежка веде ще далі вгору. Між соснами виднієть ще один храм. Не поспішаючи, обмінюючись враженнями піднімаємося до третьої пагоди.                                                                                                                                                                                      Тут є своєрідний дзвін, в який, наскільки я памятаю, бють при надходженні Нового року. Оскільки свято ще не настало, бємо легенько...  

Від третьої пагоди ідемо вже донизу. Посеред дороги знаходимо скульптуру «вєтнамський шварцнегер і колгоспниця». Звичайно, позолочені, і під червоним прапором.

На завершення пройшлися попід скелею під водопадом і під стурбовані вигуки драйвера (куди він поспішав?) ідемо таки вже в сам Далат.                                                                                                                                                                                                                       

На підїзді водій хоче завезти нас на якийсь оглядовий майданчик, але ми виправляємо його знову на дорогу. Серпантин вється в гору, транспорту значно більше, ризиковані обгони з обовязковим звуковим сигналом – і за кілька хвилин ми на околиці міста. По околиці минаємо і їдемо у передмістя до цікавого будистського храму. Людей майже немає, тому спокійно оглядаємо оригінальні споруди, фотографуємся біля деревяних скульптур, вирізаних із одного корення дерева.

Залишивши взуття біля входу, заходимо до храму, в глибині якого позолочена скульптура Буди. Присівши на килимки, кілька хвилин медитуємо, кожен про своє. З повагою,не повертаючись до Буди спиною, виходимо з храму.

На площі вже звично оглядаємо кілька магазинчиків. Купуємо сушені фрукти, чай (звичайно, зелений), каву. І знову – тут, де усе розраховано на паломників та туристів! – усе дещевше, ніж на базарі чи в іншому магазині! Таки дійсно, вони мають Бога в душі, а не на показ, як у більшості з нас...

Повертаємося до міста. По дорозі відкривається панорама на місто. Здається, усі вільні ділянки землі зайняті під теплиці. Для чого це тут?

У місті просимо драйвера відвести нас до якогось ресторанчику. Довго не може зрозуміти, що ми хочемо. Щось говорить про час. Ми таки знаємо, що бус орендований до 19.00, але ж і їсти хочеться!

Поки їздимо по місту, оглядаємо його з вікна. Немає звичної для Вєтнаму скупченості будівель. Посередині міста досить велике озеро з човниками. Минаємо якийсь парк. В центрі міста видніється місцева родзинка – точна копія Ейфелевої башти. Оскільки на неї начіплляли усіляких антен, по силуету вгадати важко. Побувавши поблизу, враження – ще гірше – покриті іржею, давно не фарбовані металеві конструкції. Сама споруда між будинками, як пройти до неї – невідомо. То ж візитна картка міста (так пишуть путівники) – не вражає.

Зупиняємося біля місцевого базару і йдемо шукати якусь харчевню. По фото страв у вітрині і після переговорів з офіціянткою знаходимо прийнятний варіант. Замовлення стандартне: Анатолій вибрав собі супчик, усі інші сказали – нам теж саме. Оскільки суп не люблю, собі замовляю рис з морепродуктами.

Далі почалося найцікавіше – суп треба готувати самому! Приносять пристрій із горілки із сухим спиртом і посудиною над нею. В посудині набір зелені та морепродуктів, залитий водою. Спеції – на столі. Підпалена горілка і починаєтбься процес приготування. Після закіпання вміст каструлі – перекладається в тарілку. Хлопцям принесли раніше, тому й зготувалося швидше. Дістають креветки, ще якість інгридієнти, відправляють до рота і нахвалюють.

У дівчат процес щось затримується. Вони нервуються, паличками помішують вариво. Хтось із них зауважує, що не бачить у каструльці морепродуктів. Після недовгих пошуків з посудини виловлюється якийсь шматик з мясом та кістками. Виникає неясна підозра... робляться припущення щодо походження м’яса... Остаточне прозріння настає, коли Лариса дістає із своєї посудини явно жаб’ячу ніжку! Тому їм і пізніше принесли – жабу патрали!

Викликали дівчину, яка приймала замовлення. Вона тверджо впевнена – леді замовляли супчик з frog (жаба)! Перемовини успіху не мали, і Ларисі та Анжелі довелося відвідати супчику із жаб. Лише моя Валя відреагувала на це спокійно- я ж знаю, що вона ще у дитинстві ловила жаб і смажила!

 

Прісля ситного обіду зайшли на місцевий базар. Картина та ж сама – усе дорожче, ніж на базарчику у Муйне! Не розумію, що їм треба – шашечки чи їхати? Тобто – продати свій товар чи налякати мене ціною?

У дві години збір, водій все показує на годинник. Ми кажемо «Ok, поїхали додому!». Натомість по якимось провулкам привозить на якусь невисоку гору, вершину якої вінчає здоровенна статуя сидячого Буди (весь позолочений, аякже ж!). Робимо чергові знімки, принагідно купуємо кілька картин ша щовку. Підвалює чергова група росіян, стає нецікаво і ми від’їжджаємо. Знову кажемо драйверу: «Додому!».

Він привозить нас на кустарну фабрику, де вишивають, малюють на шовку. Вхідний квиток пристойно коштує, тому нам і через вікно усе добре видно... Кілька хвилин і – «Додому!»

Це ми так у хочемо. А у драйвера – як у собачки Павлова – набутий рефлекс: якщо туристи, то треба провезти по всьому маршруту, звичному і відпрацьованому. Ну той що, що ви не хочете? Ви ж туристи, отже, по маршруту! (Ну і що, якщо це Маргарет Тетчер? У мене написано: «Шановна пані Індіра Ганді!»).

Тому наступна зупинка – магазин з місцевими сувенірами. Ті ж самі сушені фрукти, чай, кава, вироби із шкіри крокодила, але й вино! Беремо кілька пляшок і, таки так! – додому!

По дорозі обабіч на горах бачили плантації кавових дерев. Дика рослинність вирубана, розбиті тераси і гори вже покриті деревами, що дають експортний товар. (Кажуть, що Вєтнам - другий у світі по експорту кави! Мабуть, так і є.)

В оному місці зупиняємося, фоткаємося серед кавових дерев. Валя ненароком зриває гілку із квітками. Аромат – неймовірний!

Все, далі – без зупинок. Дорога вже інша. Ранішніх серпантинів немає. Натомість проїжджаємо біля якоїсь чи то гідроелектростанції, чи то станції з перекачування води. Вражає – через гори прокладена труба великого діаметру. Як вони туди забралися?

Драйвер все більше тисне на гашетку. На швидості близько 100 км/год. Проходимо повороти – трохи напружено. Якість дороги – не зовсім, тому іноді попадаємо у не слабі ями. Але результат того вартий – у дорозі менше трьох годин і до готелю прибуваємо ще за дня!

Наші товариші вдома і нам таки є що їм розказати! (читати далі)

 

 

Вгору