Спочатку здається, що за три тижні тут нічого не змінилося. Проте, згодом, знаходяться й певні відмінності. По перше, значно пожвавився рух машин на Слов’янськ. Ну, це не дивно – і Слов’янськ, і Краматорськ та Дружківка вже звільнені нашими військами. По друге, люди спокійніші, дехто посміхається до наших бійців, я бачу, як з бусика місцеві дають їм упаковку мінералки, з легковика жінка виносить пакет соку. Так, на сьогодні прогноз погоди дає 32 за цельсієм, сонце помаленьку піднімається вище. По третє, на декількох машинах з донецькими номерами бачу українську символіку – синьо-жовті прапорці й стрічки. Раніше я тут такого не помічав. Олег запитує «вевешників», чи не дратуються місцеві від цих перевірок. Боєць з Києва каже, що, навпаки, більшість просто щаслива, що вже є якийсь порядок. Особливо донецькі.
Є ще одна відмінність: відновлено нормальне автобусне сполучення. Під’їздить автобус Дружківка – Харків. Розмовляємо з пасажирами. Я спілкуюсь українською, двоє дядьків відповідають теж українською. Кажуть, що в них все було краще, ніж в Словянську. Один, щоправда, каже, що наші стріляли по місту, інший йому заперечує, що то сепаратисти. Але все спокійно, без надриву і озлобленості.
Зі сторони Ізюму легковою прибувають молоді хлопці в різномастих камуфляжах. Нацгвардія, перший батальйон, наші, майданівці, добровольці. Спілкуюся з двома. Утримували Карачун – висоту на околиці Слов’янська, гору з телевежею. Пережили понад два місяці обстрілів і штурмів. Бачили на власні очі, як російські бойовики збили наш гелікоптер з «есбеушниками» під час так званого «перемир’я». Вбивали ворогів і втрачали друзів на Карачуні. Один з вінницького Бару, інший з черкащини. Розповідають, що командиру батальйону ЗСУ, який стояв поруч, терористи пропонували 20 тисяч доларів, щоб він відвів своїх солдат з Карачуна і дав «сепараторам» розправитися з нацгвардією. Але той виявився справжнім офіцером і не здав їх, весь час билися разом. Приємно вражені бойовим духом і патріотизмом вояків 95 аеромобільної бригади з Житомира.
Спокійно говорять про те, що за два місяці боїв отримали лише 2459 гривень! Старшина говорить, що офіційно їх немає в зоні АТО. Кажуть, добре, що батьки і друзі надіслали гроші. Констатуємо, що нічого, в принципі, після Майдану не змінилося, принаймні в армії. Обговорюємо, що потрібно зробити з генералами та іншими виродками з Міністерства Оборони, сходимось на тому, щоб поламати їм ноги битками, можна і руки. Зараз є пару днів без боїв, тож нацгвардійці їздили в Ізюм, намагались розслабитися в нічному клубі. Бачу, не вдалося, всі на нервах. Говорять, що є молодь за нас, а є й проти наших, за Росію. Хлопці поспішають повернутися до своєї частини – сьогодні їх передислоковують далі, на південь, десь під Донецьк. Від шлагбаума даішники кричать гвардійцям, що ось машина йде прямо повз Карачун, підвезе вас, сідайте. Обіймаємось, обіцяємо один одному повернутися в Київ і закінчити Майдан, прощаємось.
