Вівторок
19/Бер/2024
12:00
Пошук
Таймер
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

ДВА БЕРЕГИ ДНІСТРА (ПРИДНІСТРОВ'Я)

Частина перша. Придністровя.

Мля, це песець… Думав, що бачив вже багато чого, але це… Згадую безлюдний прикордонний перехід між Камбо і Лаосом в сухих, поруділих джунглях поблизу Меконгу, але там, принаймні, був асфальт. Так, перехід  між Непалом і Індією був без асфальту, але сіру шляхову куряву збивали сотні ніг і десятки автівок.  А я їду безлюдною гравійкою в зеленому тунелі з горіхових дерев і абсолютно не впевнений, що обрав вірну дорогу. Раптом помічаю збирача горіхів з довгою палицею в руках. Відчиняю вікно і запитую: «Велика Кісниця? Молдова? Камянка? Сюди?» Чоловяга посміхається: «Так. Тіко сюди». Дякую і знову тисну на газ. Курява, що заповнює зелений тунель, позначає мій шлях. Їду ще кілька кілометрів. Повна відсутність людей. І коли я вже готовий повернути назад, раптом праворуч, далеко над горіхами  бачу контури теле чи пожежної вишки. Ще з кілометр, і – о чудо!- зненацька виринає шлагбаум, біля якого встановлені два симпатичних вагончики, очевидно, митниця й прикордонники.. Ну, дякувати Богу – ось і кордон!

                                               

    Моя поява ніби вмикає якийсь привід. Зразу зявляються люди і собаки. Якась такса обнюхує авто. Прикордонники зазирають в багажник, перевіряють паспорт. Митник декларує машину. А ще хвилину назад нікого не було! Запитую хлопців, чи часто тут бувають машини? Мнуться, молодий прикордонник каже, що дуже рідко, а з Києва й поготів. Ну, а молдовани? Теж не густо. Але перехід цілодобовий, міждержавний. Тобто, тут можуть перетинати кордон лише громадяни України та Молдови. Полякам, до прикладу, зась. Прошу поставити штамп в паспорт. Хлопці дивуються. Але я знаю, що роблю. Коли буду виїздити з Молдови, у мене буде штамп з прикордонного переходу Велика Кісниця – Хрушка, які входять до затвердженого Україною та Молдовою офіційного переліку пунктів прикордонного та митного контролю. А без штампу – нелегал. Офіцер знизує плечима і вдаряє червону печаточку. Ну, бувай, Ненько! Проїжджаю через шлагбаум і через яких 50 метрів – прикордонний пункт Молдови, точніше, ніким не визнаного Придністровя. 

    Власне, це навіть не прикордонний пункт пропуску. На убогому вагончику напис «КГБ ПМР, в/ч № 08269430». Охрініти! Ну, прямо, як при совєтах! Ніби на підтвердження цієї тези з вагончика вибігає солдатик з серйозно-переляканим виразом обличчя і тикає мені в руки «міграціонний ліст» - два шматочки сірого паперу з російськими літерами. Заповнюю. Один листочок салабон забирає, другий, з якимсь мутним штампом дає мені. Правильно казав знайомий прикордонник – придністровцям навіть печатку ніхто не дає в руки. Дійсно, паспорт повертається до мене без будь-яких відміток. Я дякую українською, солдатик каже «счастлівого путі» і я їду далі зеленим горіховим коридором.

 

Десь через кілометр стоїть інша будка – митний пост. Слова «Приднестровская Молдавская Республика» написані трьома мовами – російською, українською та молдавською (кирилиця). Проте все це понти – реально документи лише російською. Декларування машини – і вперед.  Ще кілька кілометрів горіхів з поодинокими збирачами – і машина спускається жахливою дорогою до села. Українська Грушка, яка в молдавській транскрипції стала «Хрушкою». Оце то так… Убоге село, ніякого натяку на асфальт, хоча газ проведений. Недолугі крамнички, молдовський хрест на роздоріжжі. Заходжу в продуктовий. Вибір часів 90-х, абсолютна більшість продуктів – українські. Продукти українські, а ціни – придністровські, тобто дорожчі десь на чверть. Купую пляшку мінералки – це, напевно, єдине, що тут є місцевого виробництва. Продавщиця радісно бере гривні, правда, один до одного, в той час, як придністровські «рублі» реально майже на третину дешевші. Здачу дає «рублями», або, як їх ще тут називають, «суворовками». На папірцях дійсно зображений Суворов – ну, не склалося з місцевими особистостями, то хоч візьмемо того, хто тут топтався. Ну, Суворов то й Суворов. «Слуга царю, отєц салдатам», а що вони тут ще знають... Хоча, кажуть, тут і Шевченко є на купюрах і навіть якийсь молдован Кантемір. Але я послуговуюсь дрібними грошами, тому до «кантеміровок» справа не доходить.

   На виїзді з села голосує жінка. Підбираю. По дорозі розповідає, що землю ніхто не обробляє, забрав в оренду хтось з Рибниці, вже п’ять років використовує, а на пай ще нічого не давав, ну, селяни чекають. От свята простота! А радше інертність і переляк місцевих. Хоча, і в нас такого вистачає. Поля кукурудзи, соняшнику. Я не аграрій, але на око виглядають гірше наших, та й «Джонів Дірів» на полях не бачив, якийсь ще совєцький металобрухт. Жінка хвалить Україну, каже, що в нас добре, у неї сестра в Києві і ще одна втекла в Одесу. Розмовляє пристойною українською, лише часом збивається на суржик. Запитую, а якою мовою навчаються діти в українському селі Грушка. Звичайно, російською! Проте, жінка згадує, що в сусідньому селі добивалися і добилися української мови. Напевно, вплинуло те, що тепер вища освіта в Україні – українською. Дуже багато молоді з Придністровя  після середньої школи продовжують своє навчання в Україні. Поступово дорога кращає, досить непоганий асфальт. Під’їжджаємо до  Кам’янки.

(читати далі)

Вгору