ТАЇЛАНД. ЗАПИСКИ ПОДОРОЖНЬОГО 8

(на попередню сторінку. Малайзія)

НАЗАД ДО ТАЇЛАНДУ

Автобус на Хат-Яй прибуває із запізненням на 40 хвилин. Адміністратор автовокзалу пояснює, що після свят дуже напружений рух, багато пасажирів і транспорту. Майже о 23.00 виїжджаємо. В автобусі є Wi-Fi! Навіщо я це усім говорив! Усі відразу до своїх гаджетів, мережа перевантажені – і вже ні в кого немає зв’язку!

Ми були готові до постійно включеного на +18 кондиціонера і вже запаслися теплим одягом. Але тут сервіс – на кожному кріслі або  плед, або великий махровий рушник. Замотуємося і майже відразу вже звично засинаєио.

Водій часто робить зупинки, останню – вже перед самим кордоном (замість обіцянних 20 хвилин стоїмо 40!). малазійських рингітів уже немає, а тут навіть туалети платні! Але нам не звикати, із ситуації виходимо.

Складніше на кордоні: малазійці відпускають без проблем, на тайському знову оформляємо візу. У маленькій кімнатці ми та ще ще кілька іноземців. Тут же треться наш водій, про щось перекидається фразами із чоловіком у формі. Жіночка, що приймає документи та заповнені нами анкети не хоче робити копії паспортів (іншого ксерокса в окрузі не видно!). Анатолій зарані сказав, що за відкриття візи треба сплатити 1000 бат. Вкладаємо зразу в паспорти, але процес іде повільно. Босс жіночки кудись зникає, приходить хвилин через 15 і намагається вигнати нас із кімнатки, щоб заходили по одному. Тут же крутиться водій, який заявляє Анатолію, що чекати нас не буде, бо в нього графік. Щось таке до болю знайоме! Ми це вже чули, але на другому кордоні у цьому ж регіоні.

По одинці отримуємо від прикордонного чиновника по шість штемпелів у паспорті. Хто пройшов раніше, стоїмо перед автобусом, щоб драйвер не надумав утекти. Тут же інші пасажири, на яких посилається водій, що вони страшно обурюються. Але нас 12 із 20! Явна більшість!

Остаточно десь близько 7 години усі успішно долають кордон. Анатолій пересварюється з водієм. Виявляється, інші пасажири смиренно нас чекали, а водій просто підігрівав ситуацію! Очевидно, щось з тим чиновником замутили. Бо деякі з наших по тисячі не давали, а візи отримали. Та й нам не давали ніяких квитаннцій про сплату. Так до цих пір і не зрозуміли хто кого кинув – наші хлопці тайських прикордонників, чи ті нас, тих що платити!

Вирушаємо, але в голові ще один дед-лайн – маємо доїхати до 9 години, щоб на орендованому мікроавтобусі доїхати до порома, ще превезе нас на острів Ко Тарутао.

В Хат-Яйї виходимо десь на околиці. Вантажимося в якийсь вже зовсім мікроскопічний фургончик – 12 осіб з речами! Я разом з Анатолієм і Олегом стою вже на бампері, притискуючи собою рюкзак, покладений на коліна хлопцям. Пікапчик реве, але їде. Бампер прогинається і вібрує. Не хочу навіть думати, що буде, якщо він відірветься на повному ходу. Місцеві аборигени усі дивляться на нас, відверто показуючи пальцями і забавляючись на таке видовище. Тим не менше, без надзвичайних ситуацій доїжджаємо до турфірми, яка забезпечуж трансфер до порома. Встигаємо заскочити в готель Ладда, де ще перекидаємо частину речей до рюкзаків і чемоданів, які там залишаємо і надалі. Адміністраторка дивиться на нас квадратними очима, але не заперечує.

Знаходяться двоє наших, які не захотіли жити в китайському історичному будинку в Мелаці. Вони не змогли знайти готель у Куала-Лумпурі (!), тому самотужки переїхали у Таїланд, що коштувало їм майже удвічі дорожче. А не треба відриватися від колективу! Панські діти нам не друзі!

Близько дев’ятої, завантажившись у мікроавтобус, з речами у проходах, під кріслами та на колінах, вирушаємо.

(читати далі)