Йдемо ще далі на південь, сонце швидко хилиться до обрію. Нічого не поробиш, тропіки! Хочемо піднятися на якийсь з кам’яних пагорбів для ритуалу заходу сонця, який так полюбляють усі туристи в подібних місцях. Це нелегко, окремі каменюки вищі за п’ятиповерхівку. Знайомимось з тубільним пастухом кіз, який показує нам нелегкий маршрут в тривимірному лабіринті гранітних куль. Без козопаса ми б не справились, визнаю. Але важкий шлях позаду і ось ми вже на вершині височезного валуна. Сонце впевнено спускається до горизонту. Оглядаємось, позаду нас десятки людей на різних підвищеннях спостерігають феєричну картину тропічного заходу сонця. Дивимося вперед, на захід, і не можемо втриматись від реготу – на кам’яних вершинах цілими сім’ями та зграями сидять мавпи і уважно дивляться на червоний диск, що ховається за горизонт. Що вищі примати, що нижчі – один чорт!
Сонце сіло, ми швиденько спускаємось донизу. Темніє надзвичайно швидко. Олег заходить до храму Вірупакші, який, взагалі то, є тільки втіленням того самого великого Шіви. Я залишаюсь біля входу серед індусів, мавп та корів. На вулицю перед храмом починають з’їздитися продавці їжі, вони ж за сумісництвом кухарі. За 30 рупій ми повечеряли смаженим рисом з овочами й спеціями – ціни для Гоа неймовірної. Але це не туристичне і європеїзоване Гоа, це Карнатака, Південна Індія, земля прадавнього населення Індостану, тут навіть мови дравідійські, яких не розуміють ні в Делі, ні в Калькутті. Ну, і як тут утриматися від банального «Схід – справа тонка!» І останній факт, який нас добив – на всій території Хампі-Базару заборонено продавати, купувати, вживати спиртне. Священні місця, бейбі! На цій високій ноті ми побрели до нашого гесту на нічліг.
Ніч пройшла спокійно, номер нормальний, за винятком величезного гекона в душовій. Це ящірка, яка харчується різноманітними комахами: комарами, метеликами, мухами. Гекони часті гості в будь якому будинку в Азії, але цей був сантиметрів 25 довжиною. Що ж, в сумі з протимоскітною сіткою над ліжком комарі не мали шансу!
Ранком ми вийшли з Хампі-Базару з твердим наміром дослідити старовинну незаселену територію давньої столиці. З площі перед храмом Вірупакші, де вже зранку під’їздять автобуси і метушаться індійські прочани, звертаємо ліворуч і йдемо вглиб старовинних руїн Віджаянагару. Індусів стає значно менше, з’являються поодинокі європейці та південнокорейці. Але швидко на величезній території люди розпорошуються і ми залишаємось самі. Камінь дикий і камінь оброблений людьми, а між камінням трава і чагарники. Повз високі ворота і невеликі храми й каплички, вірніше, те, що від них залишилось, проходимо до великої довгої споруди. «Loneli Planet» стверджує, що тут утримували бойових слонів. І, дійсно, стійла для слонів, розташовані попід стінами, перегороджені і накриті, а посередині «слонюшні» велика площа для вправ і чіпляння обладунків на тварину. Власне, бойові слони – це фішка індійських армій. Щось подібне я бачив колись в форту Гонконда, в Гайдерабаді. Там, правда, були і конюшні, і слонюшні, і верблюдюшні, якщо можна їх так назвати. Проте в Голконді було багато людей, а тут відчуття самотності і загубленості в просторі та часі домінує.
Праворуч, на височезній скелі ми бачили фігурки двох людей. Згідно з картою, там розташований храм Ачьютарая. Вирішуємо піднятися до нього. Однак, це не так просто. Декілька стежок нагору закінчуються тупиками: одна приводить до невеликої каплиці, інша – до оглядового майданчику. Йдемо по добре натоптаній стежці, що оминає пагорб. Величні споруди залишаються позаду, таке враження, що навколо лише дика природа. Хоча… Придивившись, помічаємо, що струмки, які бадьоро жебонять поруч зі стежкою, насправді є штучними іригаційними спорудами, як маленькі канали чи арики. Взагалі, дивно, але і в сухий сезон тут немає жодних проблем з водою. Зароджується бажання прилетіти в Індію хоч раз в сезон дощів, подивитися, яка вона тоді. Зустрічаємо двох німців. Мототуристи, по країні подорожують на мотоциклах. В Індії вже третій раз, в Хампі вдруге. Говорять, що вперше не роздивилися добре цю місцину, тепер хочуть наверстати втрачене, вірніше, ще непізнане.
Разом з німцями оминаємо по великій дузі скелю з храмом і, нарешті, майже замкнувши коло, потрапляємо на стежку, що веде на вершину. Стежкою, сходами, скелею, по камінню піднімаємось на вершину. Тут намає нікого, окрім закоханої пари якихось європейців, які релаксують, оглядаючи панораму і періодично цілуючись. Легкий вітер, сонце і невиразні звуки знизу, що ледве досягають наших вух, доповнюють картину. Краєвид, який відкривається з Ачьютараї, слугує належною винагородою за важкий підйом. На багато кілометрів навколо розкинулись кам’яні хребти і зелень гайочків та плантацій. Окремими вкрапленнями височіють залишки храмів і палаців, а подекуди й діючі храми. Прямо під нами розкинулось ціле містечко для індуїстських прочан, просто, як ашрами в Пондічері чи Рішикеші. Картину прорізає річка, яка вигадливо звивається в цьому кам’яному хаосі. Стоп, а це ще що таке? Вдалині видніються якісь колони чи опори над річкою. Міст чи зруйнована гребля? Вирішуємо добратися туди і добре все роздивитися. Тим більше, що за Тунгабхадрою знаходиться знаменитий діючий храм Ханумана і місце відправки нашого вечірнього автобуса. Махнувши рукою молодятам, починаємо спуск.