Грузія. Земля святої Ніно.
Пасок пристебнутий, двигуни літака прогріваються, стюардеса, посміхаючись завченою, дещо змученою посмішкою, розповідає про наступний переліт. Позаду залишилось напружене очікування останніх тижнів : полетимо – не полетимо, нападуть – не нападуть, скасують рейс – не скасують, закриють кордони – не закриють… Тут ще підлив масла в вогонь Візз Ейр, скасувавши не те, що рейси, цілі напрямки польотів і дві нові бази – в Харкові та Львові. Безкінечні переговори по телефону і мегабайти листування в мережі дали свій результат (а, може, просто пощастило) : всі квитки зі скасованого Львова були без доплати перереєстровані на Київ, летовище Жуляни. Джуліані, як жартують просунуті мандрівники. Так, аеропортик приємний – невеликий, але з обов’язковою програмою-мінімумом - дьютік, зала чекання, кафешка і навіть – сюрпрайз – виставка картин сучасних київських художників. Тут же відбулася і зустріч нашої групи, абсолютну більшість якої побачив вперше. На око, так, ніби нічого, тьху-тьху, щоб не зурочити.
Літак новенький, як і всі ВіззЕйрівські літаки, тільки економ-клас, ніяких там "бізнесів". Наш рейс заповнений вщерть. Сиджу майже в кінці салону. За мною якась київська компанійка хлебче віскі з горішками. Блін, жахлива турбулентність, давно такої не пам’ятаю. Літак кидає, як маршрутку на сільській дорозі. Публіка ззаду пробує жартувати – «долбаниє сєпаратісти, камнямі бросаются» . Ну, ось, дожилися – колись я був в Абхазії, на початку дев’яностих. Все було – перехід групи в Абхазію через Кавказ, і веселий сван Заза з саморобною снайперкою, і Ахалцихський грузинський батальйон поруч з нами в Кодорській ущелині проти росіян та абхазів, і Ткварчельський анклав, з якого ми вирвалися, закосивши під російських туристів, під охороною російських же десантників, і нічний пляж в Сухумі, де ми ховалися від обстрілу під час вуличних боїв, і перелякана групка туристів-земляків з Борисполя, що пристала до нас в Сухумі, і афера з останнім катером до Адлера, куди я вхитрився запхати і своїх хлопців, і бориспольців без грошей, які на той момент у всіх нас вже давно закінчилися… І відчуття безсилля за програну в Абхазії війну та щирий жаль і співчуття грузинам, що втратили шмат своєї землі. Ну, а що сьогодні мені скаже Ґєла в Кахетії? Запитає за Крим чи Донбас? І що я скажу йому? Думаю, скажу правду: все тільки починається, але шанси все відіграти назад досить високі. І ми не здамося, не дочекаються.
Стюардеса нагадує, що летіти дві години та сорок хвилин. Якого дідька, цей рейс максимум дві години. Дядько, що сидить поруч зі мною, грузин з Одеси, теж не розуміє зміни часу польоту. Проте, згодом, все стає на свої місця: літак облітає Крим та Ростов і ми летимо зайвих півгодини над Чорним морем, підлітаючи до Грузії строго з заходу. Так, міжнародні авіанавігатори віднесли Крим до зони, над якою польоти заборонені. Питаю грузина, що там в Одесі. Говорить, що після того, як наші розгромили табір російських сепаратистів на Куликовому полі та помстилися за загиблих в бою на Дерибасівській, все затихло. Але він переконаний, що Росія ще спробує щось втнути, говорять про підготовку нападу на базар на «сьомому кілометрі» та про продажність і зраду мєнтів. Дядько сам з Кутаїсі, живе в Одесі постійно. Каже, що в Одесі живуть люди 140 різних національностей, але всі вони хочуть миру і спокою, а російських сепаратистів підтримує меншість. Декілька місяців тому я б йому не повірив, але 2 травня 2014 року Одеса довела, що вона – українське місто.
Літак лягає на крило, розворот, бетонка – і – слава тобі, Господи! – ми приземляємось на летовищі Копітнарі, колишній військовій базі під Кутаїсі. Швидкий паспортний контроль, зелений штамп (Грузія для українців безвізова), наплічник в руки і – Ґамарджоба, Сокартвело! Доброго дня, Грузія!
