Вівторок
19/Бер/2024
03:03
Пошук
Таймер
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

В'ЄТНАМ. ЗАПИСКИ ПОДОРОЖНЬОГО

Відліт

29 січня. Давно очікуваний день початку подорожі. Оскільки відліт о 20.20, то фактично весь день ще на батьківщині, однак в пам’яті і свідомості закарбувалося: 29 – старт!
Приїхали завчасно у напівпустий термінал F Борисполя. За час очікування перед нами реєструвалися тільки на рейс до Кишинева. По дорозі приглядався до терміналу D – особливого пожвавлення не помітив. Вгатили солідні гроші, тепер тішимся, що у нас воно таки є.
Поступово почали збиратися до купи учасники пордорожі. Знайомі по минулим пригодам знайшлися самі, нових вишукували по прикметам.
Перший форс-мажор: основна група учасників разом зі старшим, у якого наші паспорти(!) і квитки, запізнюється. Спочатку замінювали машину, потім попали в затор у самому Києві (скільки разів кажу людям, які не живуть тут – прямого рахунку бути не може! Це столиця! Не розраховуйте, що проскочите її, вул.Л.Українки в небазарний день!). Ведем перемовини через посередника. Судячи з повідомлень, у Києві групу веде вірний послідовник Сусаніна. Намагаюся вияснити дедлайн затримки літака.
Все закінчується успішно – за хвилин десять до завершення реєстрації усі на місці!
Необтяжливі офіціозні процедури – і ми на борту Боїнга компанії МАУ!
П’ять годин перельоту не видалися однією миттю. Літак, очевидно, паспорт уже отримав (тобто від дня народження 16 років виповнилося!), тому ні про які монітори в підголовниках чи в салоні мови не було. Інформаці ніякої, крім традиційного нерозбірливого звернення командира на початку і в кінці польоту. Добре, що хоч раз погодували. Але у нас з собою було!

30 счня
Пересадка і приліт до Сайгону

Пересадка на рейс до Хо-Ши-Міну (він же Сайгон) в Дубаї тривала 6 годин. Сочатку нас довго везли в самому літаку. Потім довго йшли безкінечними і майже безлюдними примфщеннми аеропорту. Нарешті вирішили припасти до крісел у тій зоні, з якої, начебто, мали вилітати. Далі – усе, яке завжди: один на охороні того, що не хочеться з собою носити, всі інші – на екскурсію в дюті-фрі. Закладів цих дуже багато, в голові калькулятор швиденько перераховує на долари та гривні. Ціни все одно достатньо високі, тому екскурсії швидко набридли.
Годинника на руку все-таки купив. Що цікаво – розраховувався зарплатною карткою. Платіж пройшов! Глобалізація! Чи ми такі дикі?
Під ранок стало зовсім важко. Народу побільшало. На батьківщині вже раній ранок, а ми ще не лягали.
Дочекалися посадки у черговий Боїнг. Це вже 777, тому в одному ряді 10 крісел (майже кінотеатр). Усі місця заповнені, на відміну від рейсу Київ – Дубай, де в задніх рядах можна було одному лягти на три крісла.
Враховуючи час перельоту (шість з половиною годин), різницю у часі (Дубай – Сайгон, + 3 години), весь день 30 січня провели у повітрі.
Однак високий рівень сервісу компанії Емірейтс, яка взяла на себе доставку наших тіл до Сайгону, зробив ці години досить необтяжливими. Годували два рази, кілька разів розвозили напої, пристойне наповнення інформаційне та розважальне індивідувальних моніторів – і час сплинув досить непомітно.
В польоті іноді трохи трясло. Певні побоювання намагався заспокоїти думкою про високий клас інженерів та виробників Боїнг. Виявилося, що це таки правда, дай Боже їм здоров’я та сил!
Аеропорт Сайгону запам’ятався досить пустими приміщеннями. Спочатку отримання візи. Дякуючи тому, що анкети заповнили в літаку, особливого часу це не зайняло.
Зробив кілька фото своїх товаришів прямо біля столу якихось людей у формі. Одразу зауваження з вимогою припинити зйомку. Сам собі нагадав: В’єтнам – комуністична країна з усіма наслідками цього, тому розслаблятися не варто.
Двома таксі добралися до готелю. Правильніше – гест-хауз, кімнати для оренди. Кімната на другому поверсі, кондиціонер вентилятор, холодильник, телевізор (нам для чого?). У санвузлі гаряча вода є, але надворі на той час +28, вода з крана – десь стільки ж.
На другий день зауважив – в кімнаті жодного вікна. Придився до місцевої архітектури - маса готельчиків на нашій вулиці. По фронту будівлі – не більше 4 метрів, стіна в стіну. Перший поверх – барчик, магазинчик, за ними – сходи на другий, третій і т.д. поверхи (бачив будівлі по сім поверхів, мова про ліфт не йшла).
Швиденько розклалися, вихід у місто. Перше враження – на дорозі робиться щось жахливе. Такої кількості мотоциклів і моторолерів я ще в житті не бачив! Головний пристій – сигнал. Тротуари є, але вони зайняті припаркованими двоколісними засобами персувння. Тому пішоходи теж ідуть по дорозі. Іноді проїжджають машини. Питання рядності, пріритету, правил дорожнього руху – не стоїть. Кожен учасник руху керуєтьсмя власним розумінням філософії дорожньої ситуації і своєї ролі в ній.
Прямо в готелі на рецепції міняю 10 доларів. Курс - 1 дол./20 000 в’єтнамських донгів (пізніше, за рогом в обміннику знайшли по 20 750).
Для інформації: 1 000 донгів – наших 40 копійок, 10 тис. – відповідно 4 грн.
Трохи пройшлися по вулиці. Район явно туристичний. Багато європейців з рюкзаками, в осоновному молодь (наступного дня у місті бачили людей старшого віку, але, очевидно, вони жили у більш пристойних готелях. Заробили!).
Перша покупка – прямо на вулиці взяли склянку соку з цукрвої тростини. Цікаво відбувається процес – товсті соковиті стебла пропускають між двома вальцями. Сік стікає кудись вниз досить рясно. Крутиться цей пристрій електромотором, але є і ручний привід. Сік плюс солідна порція льоду, соломинка для кайфу – і досить непогана річ при температурі надворі +28. за усі ці радощі життя – 10 тис. їхніх грошей (нагадую – 4 грн.).
Наступний шок – при поверненні до готелю. Ще при виході помітив, що перед нашим готельчиком на тротуарі стоять рядком невеликі стільчики із столиками як у дитячому садку. Кілька рядів обличчям до вулиці. З іншої така ж картина. Подумав: можде щось буде відбуватися на проїжджій частині, фестиваваль, чи марш який.
Повертаємося – до готелю пройти майже неможливо. Усі стільчики зайняті молоддю, половина з них – європейці. Подекуди невеличкі столики, на яких пляшки з пивом чи коктейлі. Частіше це все розміщується на асфальті або тримається в руках. При підході нових клієнтів господарі просто доставляють нові стільці на кожному вільному п’ятачку. Гримить музика, усі спілкуються між собою, намагаючись докричатися до співрозмовника. Загалом на майданчику десь 4м на 6м тусуються кілька десятків людей.
Усі задоволені та щасливі: господарі – бо мають непоганий зиск, клієнти – через дешеву випивку та можливість поспілкуватися.
Така історія повторювалася кожного вечора, незалежно від дня тижня.

Перший день у Сайгоні

Пішли оглянути місто, вірніше дещо в місті. Все таки 10 млн. населення – не на гектарі живуть, хоча і дуже тісняться.


Почали із сніданку біля місцевого ринку. Я поки не наважився їсти ЦЕ і в ТАКИХ УМОВАХ. Взагалі потім це вже стало звичним і не привертало уваги – їжу готують кругом, прямо на вулиці і тут же поїдають. Всілякі каструлі і каструльки, пательні, решітки. Ледь не на асфальті обробляється м’ясо і овочі. Посуд миється тут же у відрах і тазах. А запах!..
Тому ще з одним товаришем скористалися часом і звглянули на місцевий ринок. Під одним дахом є все – крамничуи з одягом, сувенірами, ювелірними виробами, лотки з овочами і фруктами, кілька рядів – жива риба і морепродуктами. Всередині ринку – ті ж харчевні. Взагалі, складається враження, що в цих країнах люди ходять на базар не лише за покупками, але щоб і поїсти. Бо далі таку саму картину бачили і в Камбоджі, і в інших містах В’єтнаму.
І знову запахи, запахи! Зібравши волю в кулак, намагаюся глибоко не вдихати, водночас переконуючи себе, що це є звичайний, стандартний запах місцевої кухні, їжі, риби і т.п. Переконати себе в тому, що пацюки в рибних рядах декоративні, не вдалося.


Загалом приємне враження справив і палац, де розміщалася мерія, і собор Паризької Божої Матері в Сайгоні, і центральний поштампт в історичній будівлі.
В шок приводила неймовірна кількість мопедів і мотоциклів на вулицях, інтенсивність та невпорядкованість дорожнього руху. Але про це вже було.

Поїздка в Камбоджу

Як і було пердбачено планом подорожі, із Сайгона їдемо в Камбоджу. Наша мета – відвідати знаменитий храмовий комплекс в джунглях Ангкор.
Трохи запізнився бусик, але туристичний автобус нас почекав і о 7.10 вирушаємо. Сорок хвилин виїжджаємо із Сайгону. На деяких вулицях – суцільні потоки людей в шоломах і на двоколісних засобах руху з мотором. Значна частина мають пов’язки на обличчі. Можливо, щоб менше вдихати шкідливих викидів двіигунів. А можливо, щоб обличчя не засмагало. У будь-якому разі, особливо у жінок, ці пов’язки стали елементом костюму і мають свій дизайн.
А в автобусі на всю працює кондиціонер. Поки що не мерзнемо, але дівчата вже накриваються. Місцеві люди у штанях та куртках – вони мають більше досвіду. Окрім них є ще кілька людей європейської зовнішності.
По ходу руху після спілкування із штурманом автобуса (людина, яка не веде автобус, але забезпечує подорож організаційно), старший нашої групи Анатолій (він же організатор подорожі, він же найбільш підкований в ангійській мові, він же тут уже бував) повідомляє «приємну» новину. Оскільки у нас немає камбоджійських віз (їх треба оформляти на кордоні), штурман вирішив, що це займе багато часу, тому він не буде нас чекати, а поїде далі до Пномпеню.
Але якщо ми заплатимо по 5 (п’ять!) доларів з носа, то він згоден почекати.
Ха, він мабуть не знав, з ким має справу! За долар, звичайно, цілувати не будемо, але за п’ять горло перегриземо...
Тому при під’їзді до кордону в автобусі були залишені авторитетні люди: Віктор Євгенович (десь 160-170 кг) та Андрій (близько 110).
Швиденько проходимо в’єтнамський кордон (штамп в паспорті без зайвих питань), потім переходимо до камбоджійських прикордонників. Поспіхом заповняяємо анкети, переписуючи один у одного. За візу - 20 доларів. Даємо одразу за всіх 10 осіб 200. Місцевий Карацупа щось розказує про 210... Анатолій йому пояснює наші погляди на 5 доларів, не кажучи вже про 10. Сторони доходять консенсусу...
Далі митниця і знову анкети. Під кінець цього захоплюючого процесу з’являються наші «авторитетні люди» і повідомляють, що їх депортували з автобуса місцеві прикордонники, а штурман сказав, що вони поїдуть обідати. З криком «да ка же вы посмели! Я їх дожену!» Анатолій зривається з місця і практично бігом долає кордон.

  

Ми поступово переходимо по одному. Збирааємося до купи. Майже всі речі з нами. У паспортах є візи. Але автобуса нашого на горизонті не видно. Анатолія теж. Мови, місцевих звичаїв, кінцевого пункту призначення толком не знаємо.
Зграйкою великовікових зляканих дітей кидаємося у різні боки. З усіх сторін місцеві люди чіпляються з різними пропозиціями. Поки що чемно відмовляємося. Але хочеться уже нечемно...
Паніки у мене чомусь не має. Прикидую, як то можна вийти на наше посольство у Камбоджі. Чи, в крайньому разі, самостійно добратися до Сієм-Ріпа. Чи може таки взяти мотоцикл (як вид індивідувального транспорту разом з водієм) та проїхатися в сторону від кордону. Практично усі інші майже не видають хвилювання. Погляди усіх спрямовані в сторону від кордону, куди мав би поїхати наш атобус. А за ним побігти Анатолій.
Десь хвилин через 20-25, коли ми вже й очі видивили, з очікуваного напрямку таки з’явився мотоцикл з Анатолієм. Команда, усі швиденько завантажуються по двоє на двоколісні транспортні засоби - і в погоню!
Знайшли швидко, кілометра за півтора. Штурмана навть не били, хоча й хотілося. Ми все ж таки Європа! (читати далі)
Вгору