Вівторок
19/Бер/2024
03:24
Пошук
Таймер
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

КАМБОДЖА. ЗАПИСКИ ПОДОРОЖНЬОГО

(на попередню сторінку)

1 лютого перетнули вєтнамсько-камбоджійський кордон. Про перипетії і пригоди цього процесу було раніше.

Тепер – дорога на Пномпень. Трохи більше двох годин, по дорогам прийнятної якості через дуже бідні села. Загальне враження – в Камбоджі люди живуть бідніше, ніж у Вєтнамі. Причина, мабуть, у тій непростій недавній історії, яку має ця країна. Починати навіть не з нуля, а абсолютного НІЧОГО – не дай Боже нікому. (Знову на думку спадає: у нас же були набагато кращі стартові умови, чому ж іде все абияк?).

Пномпень, столиця. Десь на початку другої вибралися з не дуже привітного для нас автобуса, відловили три «тук-туки» і – на обід. Анатолій десь тут знає одне місце...

В принципі, непогано, осталися задоволені, заодно і час убили. До речі, у Камбоджі у повній мірі ходять долари, без проблем можна розраховуватися. 1 дол. – 4000 камбоджійський ріелів. Приймають також тайські бати. Але їх у нас не було, тому й мову вести нема про що. Поки усі дообідували (півтора центнера нагодувати  - трохи часу треба!), відійшов глянув на річку поблизу. Точно не знаю, а Анатолій каже, що це не Меконг, а одна з його приток. Але солідно – метрів 500 ширини, в гранітних берегах, достатньо загажених, як і сама річка. Тобто про відпочинок біля води краще не думати.

Тож вантажимося на ті ж транспортні засобі (вони відчували клієнтів, тому нікуди і не відїжджали!) і їдемо глянути на королівський палац. Але – не з нашим щастям: у ті дні у країні відбувалося щось загальнодержавне (чи то траур з приводу річниці смерті, чи то світкування річниці від народження – ми так і не зрозуміли. А воно нам треба?). Тому підходи до замку були перекриті.

Отож ідемо на астостанцію. Це щось таке, як у будь-якому нашому райцентрі. Тільки жаркіше.

Наш автобус через годину. Радості від годинного очікування не відчуваю. Але –Азія-с! Якась тітонька в уніформі запитала, куди нам їхати (не по-нашому, а так, на іноземній!), тут же тормознула відїжджаючий автобус (мабуть «Фанти» добряче хильнула!) і всім нам знайшлося місце на годину раніше!

По неточним даним, відсатнь від Пномпеня до Сієм-Ріапа – десь 320 км. Їхали – 7 (сім!) годин. Поки було видно (не довго, до 18.30, не більше), роздивлявся на довколишні пейзажі. Чесно кажучи – не врадений. Рівень життя можна оцінити в межах від «бідно» до «дуже бідно».

Сезон засухи, без дощів кілька місяців. Усе покрите товстим шаром пилюки. Особливо у тому місці, де на дорозі протягом десятка кілометрів асфальту немає, зняли, щоб новий постелити. Під час зупинки в атобус одразу заскочили кілька жінок? дівчат?, які пропонували курячі яйця, якісь овочі, фрукти. Місцеві купували.

Потім уже, на зупинці, нам також пропонували фрукти, свіжі і сушені, ще якусь всячину. Побробував бананових чіпсів. У порівнянні з нашим смаженим соняшниковим насінням – куди їм!

До речі, оскільки основний транспорт для перевезення пасажирів – автобуси, то вздовж астомобільних доріг облаштовані такі собі пункти цілодобової діяльності, де можна поїсти, щось прикупити в дорогу, ну і туалети (у нас є й гірші, але в цих не було ні паперу, і мила, щоб руки помити).

Отже, коли вже добре надоїло їхати, десь близько 23.00 (черех 16 годин відправки із Сайгону!) таки прибули на якусь задрипану бас-стейшн. Перший сюрприз – тут ошивався якийсь хлопчина з листом паперу «Mr. Anatoliy Buchenko»! Це за нами!

Вже звично- три «тук-туки» і ми їдемо до готелю «Жасмін». Памятаю, що нам обіцяли навіть басейн!

Добираємося, розміщуємося. У нас четвертий поверх, звичайно ж, без ліфта. Басейну не видно, думаю, він десь за готелем, вранці я його все одно знайду. Трохи  насторожує будівництво ще одного готелю, практично стіна в стіну з нашими галереями – балконами. Бакбукові палі від риштувань стирчань лед не в стіни нашого.

Оскфлки до мфсцевого часу ще не адаптувалися, а на батьківщині ли початок восьмої – саме час повечеряти. Запечене мясо, копчена почеревина і ковбаса дорогу перенесли добре. Десь неподалеку знайшовся майже дармовий джин (5,3 дол. за 0,7 – хіба це гроші?!), тому гінці зразу взяли дві. 

Вечеря пішла добре, розмова теж. Завершилося палкою дискусією на тему релігійних конфесій України десь близько третьої за міцевим часом. Добре, що поруч готель ще тільки будують ізауважень робити нікому! А хіба б воно їм помогло?

В процесі розмови кілька разів бігав у номер за чимось потрібним, зламав замок. Еожен раз боявся,що не відкрию. Але обійшлося. Все, спати і тільки спати. Завтра Ангкор...

 

Ангкор 

Врапнці виявилося, що те прміщення, в якому ми ночували, це один із корпусів готелю «Жасмин». А сніданок – в іншому корпусі, всього за кілька сот метрів. Як виявилося, басейн теж там. Не з нашим щастям...

Три мото-таксі уже на вихідній позиції – вперед, у минуле!

Пол дорозі каса: 20 дол. з одного за день (40 дол. - три дні), плюс перепустка з фото і датою, щоб зайці не забігали на священу територію.

По нормальній асфальтованій дорозі в джунглях доїхали до п.1 – головний (а може просто – найбільший) храм, Ангкор-Ват. Оточений навіть не ровом, озером (від берега до берега – 190 метрів). По дамбі проходимо на територію храму. Дуже багато людей, особливо японців, китайців, корейців. Їм то що – майже поряд!

Загальне враження – колись, після зведення (з 1112 по 1152 рік!) це, мабуть, було прекрасно і вражаюче. Наразі каміння не просто потемніло – почорніло. Значна частина будівель, приміщень – просто розвалені. Декі підтримуютьс вже сучасними підпорками. До башт добратися важко, тому і незрозуміло – вони так посипалися, чи так вило замислено автором. До речі, з голови не йде питання: у ті часи, коли не було кульманів, компютерів (чи був хоч папір?), як вдалося втілити єдиний замисел такої грандіозної споруди? Як знали, куди і яку брилу ставити? Складається враження, що ніякого скріплюючого матеріалу між ними немає, чистьа геометрія – брили точно прилягають, тримаючись купи під власною вагою та завдяки своєрідним «замкам» витесаним у деяких каменях.

Окремо – оздоблення. Усе з каменю і все покрите тонким візерунком. Головні стіни з низу до верху – вирізьблений у камені барельєф з детальними батальними сценами, людьми і тваринами.

Не покидає голову питання: хто це робив? Скільки художників треба було зібрати, що це все вирізьбити? Як їм довели загальну ідею цього грандіозного замислу?

Обійти все – треба часу і часу. Плюс із зими в тропіки – не зовсім ще адаптовані. За пару годин трохи розбрелися – хто до пива холодного, хто замовляти у якогось монаха червону нитку на руку (оберіг?).

Знову на «тук-туки» - і до наступного храму. Це вже Байон, другий за значенням після Ангкор-Вату. Здалек здається – скупчення брил. При наближенні бачиш численні башти, на кожній з ких з чотирьох сторін вирізьблено обличчя Буди.

Людей тут вже багато менше. Тому і спокійніше. Пройшлись по омновним перходам. Зібралися в тіні, подискутували про поточну політичну ситуацію на батьківщині. Акустика чудова – один з наших казав, що добре чув нас на протилежній стороні храму.

Зеову переїзд – злва і справа у джунглях видніються культові соруди різного ступеню цілості. Практично без зупинок їдемо до ще одного храму, який не розчищали від дерев. Тропіки і джунглі – дерева оплели своїми коріннями стіни і цілі будівлі. Тут вде вівдвідувачів побільше. Ми взагалі розбрелися, хотили, хто як хотів. Деякі блуканули, ледь знайли правильний вихід. М-да, «Восток – дело тонкое»...

В цілому: что хоче дізнатися більше – почитайте хоча б у «Вікіпедії». Моя думка – на це треба набагато більше часу і бути більш пристосованим (адаптованим) до кліматичних умов. Бажано ходити одному, щоб не ганятися за групою і не переганяти. До того, як бачити, обовязково треба почитати, щоб мати уяву, якщо без екскурсовода. Краєм вуха чув так званих «русскоговорящих» гідів – здається, краще без них. Доречніше зробити роздруківку  матеріалів з Інтернету.

Усі будівлі достатньо потріпані часом – кілька століть все-таки! Можливо, десь щось реставрується, але масштабних робіт не видно. Очевидно, у країни немає на це коштів (хоча, за моєю приблизною оцінкою, щодня на квитках збирають кілька сот тисяч доларів. Але треба врахувати дощовий сезон кілька місяців, коли відвідувачів менше). Ті, що збирають, мабуть спрямовують на більш пріоритетні проблеми.

Отже, наразі бачимо те, що є. І воно варте уваги. Хоча б для того, щоб десь колись сказати: я там був і бачив. Те, що було, можливо колись будемо бачити. Якщо не ми, то за нами. Але до того – величезна робота, чи не наполовину від усього, що було зроблено.

Втомлені, переповнені враженнями, їдемо в наш «Жасмин» з басейном за кілька сот метрів. Ввечері – похід на старий ринок. Стандартний заклад – все під одним дахом. Сувеніри, дещо з одягу (може й не так потрібно, але ж так дешево!).

Ніч жахлива – вчорашній кондиціонер в автобусі дався взнаки. По всім ознакам – ангіна. Займемося самолікуванням, у кожного похідна аптечка заготовлена.

День другого лютого провели хто як – на тому базарі, біля басейну.

Ввечері – виїзд на Сайгон. В половині восьмої, після нервового очікування бусика до великого автобуса, відправляємося на Пномпень «сліпін-басом». Це такий автобус, в якому в два яруси по два ряди з проходом посередині крісла-лежаки. Для мене (170 см, 74 кг) – нормально, для сусіда – сподіваюсь, теж. А для Віктора Євгеновича (нагадаю – 160 кг, десь за 180 см зросту) – як? Я вже не говорю про його сусіда.

Коротше кажучи, десь о першій ночі були в Пномпені. Тут пересадка, вже звичайний, сидячий автобус. Кудою він їхав? Невже від Пномпеня до Сайгона є кілька доріг? Цей вибрав найгіршу. Вибоїни, ями, провалля, якісь тимчасові мости... Замість очікуваних 2-3 годин їхали 6. Перехід кордону – швидко і без пригод. А в Сайгоні – вже тиснява на дорогах, незчисленні полчища мотоциклів і мопедів.

Зняли на десятьох один номер у тому ж готелі, щоб помитися і перепочити. О 15.00 – знову автобус на курорт Муйне. Відстань – десь 215 км. По графіку – 4 години. У туристичному бюро, яке організовувало автобус, обіцяли десь 5... Їхали 8 (вісім!) годин! З урахувагнням переїзду Сієм-Ріап – Пномпень – Сайгон в дорозі 28 (!) годин. Важкий якийсь відпочинок виходить! (читати далі)

Вгору