Внизу, на пустирі-майдані вовтузяться біля спиляних дерев двоє чоловіків. Запитую, де тут стара церква. Один роботяга зразу відморожується «я нє мєстний», проте інший українською пояснює мені, як туди дійти і говорить, що можна вилізти і на дах синагоги. Даху немає, але по вузесеньких ламаних сходах я все ж підіймаюсь на восьмиметрову висоту стін і обходжу споруду по чисельним «периметрам». Краєвид відкривається нівроку : з однієї сторони височіє вертикальна кам’яна стінка – взагалі то геологічна пам’ятка природи, далі видно костел, за яким маячить верхівка єдиної тепер діючої церкви, ліворуч – Дністер з «чистим молдовським» селом Вадул-Рашків за ним і завершують панораму покинуті церковні стіни на нашому березі річки. З цієї висоти будівля синагоги виглядає ще монументальніше. Спускаюсь, переходжу через пустир – мабуть, тут колись була базарна площа – і прошкую собі до руїн церкви. Вони височіють на невеличкому пагорбі на березі Дністра. Церква була невелика, хрестоподібна в плані, збудована з того ж каменю, що й усе. Проте тут вже не відчувається тієї опіки, як у синагоги. Через річку виблискує на сонці біла бляха бань молдовської церкви в Вадул-Рашкові. Очевидно, саме тут за часів Хмельниччини була переправа і митниця. Ну, а на початку 90-х, під час «війни в садах», саме звідти хлопці з УНСО отримували молдовські кулі. Навіть не віриться, що тут відбувалися криваві, жорстокі події і останні з них порівняно нещодавно. Зараз це фактично пасторальний пейзаж з усіма необхідними атрибутами: річка, пагорби, ліс, сільські хати та церква. Тиша висить у повітрі, осіннє сонечко осяває латки кукурудзи за кам’яними мурами, що заміняють тут звичні для Центральної України тини чи штахети.