БАНГКОК

Ми знову повернулися в столицю Таїланду. Якщо минулого разу це був лише проміжний пункт ночівлі по дорозі на Ко Чанг, то тепер тут проведемо пару днів.

Для нас Бангкок був омріяним містом ще й тому, що саме тут ми сподівалися на воз’єднання з нашими згинувшими в нетрях Борисполя рюкзаками. І диво сталося! Майже два тижні вони сиротливо стояли в куточку, дбайливо огорнутц в поліетилен на защіпці, слава Богу, нікому, окрім нас непотрібні. Цілі, неушкоджені, не випатрані, як виділося у самих страшних снах. З нас навіть нічого не запросили за зберігання, без слів повернувши оставлений завдаток! До речі, треба відновити справедливість. Умови про доплату за доставку важкого багажу на острів ставив не господар, а його брат. Сам господар довго за нього вибачався, казав, що ніякої доплати він не хотів, але через жадібного родича залишився і без законної винагороди. Впродовж усієї нашої подорожі ми ще не раз могли переконатися у порядності людей Південно-Східної Азії, але про це пізніше при нагоді.

І наостанок по цій темі. Характерним мабуть, є те, що з усіх наших запасів довгих мандрів та очікування не витримала саме ковбаса «московська»! Мабуть, неправильно назвали...

Але досить про приземлене, час уже й про високе.

Для тих, хто хоче більше дізнатися про таємниці Бангкока, доречно буде прочитати відомий твір «Емануель». Ми ж прибули сюди суто з пізнавальною ціллю, тому зранку відправилися до храмів цього східного міста.

Через достатньо неспокійну ситуацію в столиці (протести проти влади, епіцентром яких був саме той район, де ми розмістилися; напередодні навіть були повідомлення про вибух гранати), щоб уникнути зайвих неприємностей, добиратися вирішили по воді.

Головна водна артерія міста – річка Чаопхрая. Достатньо широка (мабуть вужча, ніж Дніпро, але метрів 250 – 300 є), зі жвавим рухом вантажних і пасажирських суден усіх розмірів. Але з однією особливістю – напрям течії змінюються протягом дня. Цей феномен пояснюється невеликим перепадом висот між морем і Бангкоком – близько 1,5 метра. Тому коли за 150 кілометрів (а саме на такій відстані знаходиться Бангкок від узбережжя) на морі приплив, він жене і піднімає воду в річці. Коли на морі відплив – відповідно міняється і течія: вода, як і належить тече до моря.

Між невеличкими пристанями на обох берегах снують пасажирські суденця, такі собі водні трамвайчики. Майстерність команди і досвід капітана справляють враження, що київським водіям маршруток ще ой як далеко до цих річкових вовків. Бо підходять до пристані вони на такий швидкості і швартуються так хвацько, що з першого разу складається враження, що от-от відбудеться водно-транспортна пригода. Але майже на повній швидкості з борту судна на причас вистрибує чорнявий хлопчина, хутко накидає трос на тумбу, капітан в той же момент дає «повний задній», прудкого річкового коня стриножують ще й тросом з корми і він покірно прибивається до причальної стінки.

З борту судна вивантажуються пасажири, що прибули до свого пункту признзначення. З причалу міцна тітонька в морській уніформі ледве стримує юрбу бажаючих попасти на борт. Із нас, немаючих досвіду, лише кілька чоловік устигли заскочити, але пізно: команда водного трамвайчика, за своїми, тільки їм відомими критеріями визначивши перевантаження судна, зігнала нас знову на причал, причому перестрибували вже з відчалившого кораблика.

Хвилин двадцять очікування під все більш припікаючим сонцем і черговий трамвайчик підходить до причалу, повторивши хвацький маневр зі швартуванням. Вже трохи навчені, намагаємся прорватися на борт у числі ще кількох десятків не менш бажаючих. В результаті прориву понесли втрати: кілька наших товаришів, що вдавали з себе джентельменів, застрибнути на борт не встигли...

Через кілька проміжних зупинок з обох берегів, виходимо на потрібному нам причалі. Анатолій залишається очікувати загублених, сподіваючись, що у них вистачит терпіння діждатися наступного судна.

Ми ж переходимо на сусідній деберкадер, від якого відходить судно іншого типу – своєрідним поромчик, який курсує між двома берегами. Нам треба на протилежний і заплативши по 2 бати, через кілька хвилин потрапляємо на причал біля будистського храму Ват Арун.

Це не просто храм, очевидно, тут же і монастир чи може якась духовна школа, бо застаємо на подвір’ї за трапезою кільтка десятків підлітків років від 12 до 16, одягнутих в яскраво помаранчевий одяг будистських монахів.