Пейзажі плавно міняються. Горбиста, суха рівнина. З'являються вівці, їх багато, вони на кожній вільній ділянці землі, на схилах та видолинках місцевості. Асфальт трохи кращає. Будинки, в принципі, багатші, як в Центральній Україні чи, тим паче, на Сході України, але від Чернівецької області, по суті, не відрізняються. Багато пунктів продажу (чи оренди) сільгосптехніки. Все нове, європейських виробників. Зустрічаються сучасні підприємства з переробки сільгосппродукції, обробки каменю, виробництва будматеріалів. Ну, звісно, Євросоюз, нам би їхні кредитні ресурси та відсотки на кредити!
Ось і Сучава, центр жудецю Сучава, більшість території якого займає Південна Буковина. Австрійці тут будували мало, хазяями Сучави були молдовські (румунські) купці та бояри, тому місто втроє менше Чернівців і позбавлене ґабсбургського шарму та впорядкованості. Хоча, чому тут дивуватися - Карл Еміль Францоз, німецькомовний письменник, писав у 1875 році про наслідки столітнього панування австрійців на Буковині: "Купка глиняних мазанок, яка сто років тому звалася "Tschernauz", стала сьогодні привітним, цивілізованим німецьким містом "Czernowitz", ... лише Сучава не змінилася, старовинне князівське місто Молдови ще й сьогодні являє собою невтішне видовище". Ну, європейський вплив тут сьогодні найбільш відчутний в центрах торгівлі. Заїздимо в "Кауфлянд", великий мережевий супермаркет. В порівнянні з крамничками в Сереті тут вже набагато веселіше! Хороший вибір солоних сирів і бринзи, багато оливок, місцевих марок вина, непогана випічка. М'ясних продуктів значно менше, ніж в Україні чи Польщі і вони дорожчі. Беремо на пробу сирів, вина, оливок і зелені і покидаємо "Кауфлянд". Далі зустрічаємо старий добрий німецький "Лідл", але у нас вже все є, тому не зупиняємось. Дощить. Погода конкретно зіпсувалася і Сучава внаслідок цього залишається не оглянутою. Шкода, адже тут є фортеця, яку обороняв і в якій загинув Тиміш Хмельницький, син гетьмана Богдана та чоловік молдовської княжни Розанди Лупул. Тут складена перша пісня про козацького отамана, Байду - Вишневецького, врешті, в Сучаві його захопили в полон і відправили до Царграда, тепер Стамбул. Тут жили русини-українці з діда-прадіда, селяни і купці, ремісники і розбійники... Сучава довгий час була столицею Молдови, тому тут є монастирі та церкви, пам'ятки цивільної архітектури, музеї та парки. І, взагалі, хотілось би просто подивитись на життя стотисячного міста, центру жудеця Сучава, бажано, сидячи в невеличкому затишному кафе. Але, певно, на зворотньому шляху.
Звертаємо з битого шляху, тобто з траси, яка прямує до Бухареста. Ми йдемо праворуч, в сторону синіючих Карпат. Ліси частішають, стають більш потужними. Дорога петляє в передгір'ях, піднімається вище і вище. Села дуже схожі на наші прикарпатські, воно й не дивно - території то були заселені слов'янами. Гірська місцевість завжди дуже консервативна, традиції і способи ведення господарства зберігаються тут сотні років, без жартів. Сучасність дає про себе знати хіба греблею електростанції десь далеко внизу і невеликими готелями на берегах мальовничої водойми. В одному з них зупиняємось на ночівлю. З нашого балкону відкривається розкішний краєвид - величне гірське озеро, над яким нависає сувора гранчаста кам'яна вершина Біказу. Час розслабитися - місце сприяє, сухе "Фетяска Альба" під масну молоду бринзу і італійські оливки йде, як брехня по селі))))
Вранці на нас чекає переїзд через карпатський перевал, один з чотирьох в румунських Західних Карпатах. Вибір впав на нього не випадково: сам перевал - ну перевал, мало ми їх долали, чи що, але ось під'їзди до нього... Вузька, глибочезна ущелина в суворих скелях. Одна назва чого варта - Пекельна Горлянка, матері його ковіньку! Темно- сірий камінь, лишайники, невелика річечка в стиснутому ложі. Скелі все вище, ми їдемо в глибокій тіні. Веселі світло-зелені листяні дерева поступово витісняються похмурими темними ялинами. Сидячи в машині ми вже не можемо побачити верху ущелини. Раптом скелі трохи розходяться і утворюють невеликий майданчик, який зайнятий кількома сувенірними ятками. Зупиняємось, робимо знімки, купуємо традиційний магнітик на холодильник. За допомогою яких двох десятків слів спілкуємось з продавчинею. Від неї дізнаємося, що за перевалом, з західного боку карпатського хребта, живуть не румуни, а мадяри (угорці), а ще далі, в районі Сіґішоари - німці. Причому, розповідаючи про угорців, жінка гидливо кривиться. Киваю з розумінням - ніхто з сусідніх з Угорщиною народів мадярів не любить. Я, наприклад, на дух не виношу. (Хоча, не думаю, що сусіди України в захваті від українців)))). Але, все це буде з тієї сторони Карпат, в Трансільванії, ми ще туди не дісталися. Продовжуємо рух вгору. Серпантин, звивиста дорога, гори тиснуть, грізно нависають над нами. За який десяток кілометрів несподівано з'являються декілька пансіонів, деякі з них досить старовинні, судячи з архітектури. Стоять великі екскурсійні автобуси, багато машин з туристами. Дивно, а зі сторони Молдови, звідки ми їдемо, туристів не було помічено. Отже, їдуть з Трансільванії або з Угорщини. Петляємо дорогою догори, але підйом вже невеличкий, гори трохи розступаються, краєвиди веселішають. Ще кілька кілометрів, і серпантин сірою стрічкою починає спускатися вниз. Перевал пройдено! Вперед, в Трансільванію!