Понеділок
26/Чер/2017
04:27
Пошук
Таймер
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

ТРОХИ ПІВДЕННОЇ ГРУЗІЇ

Самцхе-Джавахетія (Ахалцихе і Вардзія)

Ахалцихе. По прибутті розмістилися в першому ж готелі, який виявився з досить непоганими, як для такого пострадянського міста, умовами, і з невисокою ціною на житло. Згадую, тато сказав: «Оце точно такі були совкові готелі». Я, тато і Олег  (Klapik) розмістилися на ніч за 40 тугриків (ларі). Вийшли надвір. На перший погляд, надворі все кічове, повний несмак, архітектор ніби хотів поєднати два стилі, або просто зробити місто не таке гнітюче-лиховісне, з тими сірими совковими п’ятиповерхівками. Якраз напроти нас розташований поліцейський відділок (вищезгаданий архітектурний шедевр), це гігантська, п’ятиповерхова, сорок метрів в ширину споруда. Зроблена зі скла… Біля неї невеличкий супермаркет.Ми купили «вухату» хлібину, поки вона була тепла, та занесли в номер. Потім, не поспішаючи почовгали нагору, до Рабату, фортеці Ахалцихе. На вигляд фортеця європейського стилю, газончики, озеленення, тераси з рослинами, художні «водяні канали». Повністю освітлена прожекторами, фортеця красується на нічному небі. Але я не поціновувач такого мистецтва, адже це мистецтво, бо фортецю реставрували (зі 10% мурів до нової споруди, тобто, фактично звели з нуля) за часів, коли при владі був Саакашвілі. Я більше люблю старі фортеці, як Кам’янець-Подільська чи Хотинський замок. На території фортеці 4-х зірковий готель. В самій фортеці зовсім не людно. Крім нас було двоє місцевих підлітків. Ми вибралися на фортечну башту і побачили гнітючий краєвид: довкола пустка, просто-напросто нічого немає, навіть не степ, а якась мертва земля. Я тоді сказав, що так я уявляв столицю Монголії Улан-Батор. Зробили кілька знімків і спустилися донизу, на подвір'я. Потинявшись на території фортеці години зо дві, адже не було, що робити, а вирушаємо в дорогу лише завтра, ми вернулися в готель. Була десята вечора. Ми з’їли "мівіну" з "вухатою" хлібиною, випили чаю з яблучним струдлем, який спекла мама нам «в дорогу». Klapik намастив нутеллою струдель. За годину всі міцно спали.

   

   

Вранці наступного дня ми сходили поснідати в місцеву кафешку, замовивши м'ясо з салатом. Погуляли містом, за 600 метрів від нас була православна  церква, присвячена цариці Тамарі. Ми прийшли на автостанцію і запитали, як краще дістатися до скельного міста Вардзії. Нам пояснили, що треба йти на зупинку, яка, як виявилося знаходиться за 60 метрів від нашого готелю, і там чекати. Ми почекали більше години і врешті-решт дочекалися. Місцевий бусик підвіз нас до села Хертвісі, яке було за 15 км від Вардзії. Звідти ми пішли пішки. Та не встигли пройти шести кілометрів, як нас підвіз веселий дід, який їхав в село за Вардзією, до сестри. Він підвіз нас під самий вхід на територію Вардзії. Ми придбали квитки, і почали підйом до скелястого міста. За двадцять хвилин ми вже були в печерах. Загалом враження позитивне. З верхів міста відкрилася нереально ідилічна панорама дуже фотогенічної долини. Проте більше запам'ятався такий  казус: коли ми спускалися, перед нами йшов лисий, англомовний чоловік, років 55, і ось, буквально перед виходом була частина спуску, без освітлення, а він поспішив і вдарився головою. Трошки подер голову, маленька подряпинка з грамом крові. Він побачив цю кров, і нажаханим голосом промовив: «Блуд (blood-кров)» і підтюпцем побіг. Нам стало смішно, як європейці за себе переживають. Ми вийшли за територію скельного містечка, і пішли в протилежну, з якої приїхали,  сторону. Бо тато, попередньо вичитавши, знав, що за 3-4 км є купальня з гарячою водою. Нас підвіз молодий грузин Отар, з яким ми розговорилося. Приїхавши до купальні ми побачили ще 5 грузинів, друзів Отара. Отар, як виявилося, був власником цієї купальні. Грузини українців люблять, тому ми тут нічого не платили. Купальня в горах Джавахетії – це вам не угорські геотермальні водойми. Це просте крите шифером бетонне приміщення, з ямою 10х5 метрів всередині, а позаду купальні тече бурхлива, холодна, гірська річка. Але вода в геотермальному джерелі класна, температура +50 градусів, якщо не більше, для нас час необмежений. З грузинами ми зразу знайшли спільну мову, і вгостили їх салом, а вони нас сливовим самогоном. Почалися тости і братання. Потім весь кайф зіпсували жиди, які приїхали автобусом купатися, але вони не хотіли купатися з нами. Хотіли окремо, платили гроші. Підвечір ми попрощалися і пішли пішки назад. Нас підвезли жиди на джипі (не ті, що були в купальні), але оскільки місця не було в салоні, то ми були на даху. Відчуття захопливе. Проте тривало воно недовго. Кілометрів зо 8 від Вардзії нас висадили, бо нам було не по дорозі. Вже вечоріло, і в горах ставало не на жарт холодно, ми вирішили йти пів години, і,  якщо нас не підвезуть, заночувати. Так і сталося. Розклали намет, з’їли "мівіни", ковбаси і випили чаю з медом.

   

Вранці  в горах був конкретний  дубак. Як роздивилися зранку, ми були за 100м від високого берегу річки. З протилежного боку йшов в гори самотній вівчар. Спакувалися і  пішли в сторону Ахалцихе, щоб потім звідти вирушити на Трансаджарську «трасу», щоб відкрити шлях, і дізнатися наскільки він прохідний, адже це стара вузька дорога в горах. Тому траса доречніше писати, як «траса»! Автостопом ми дісталися Ахалцихе, рейсовим автобусом до останнього джавахетського райцентру Адігені, ну, а далі дорога до Аджарії була лише пішохідною. Десь зо дві години ми чимчикували вверх по лісовій дорозі, поглядаючи на засніжені вершини попереду. 

(читати далі)

Вгору