Понеділок
26/Чер/2017
04:37
Пошук
Таймер
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

ІНДІЯ. ЗАПИСКИ ПОДОРОЖНЬОГО 3

(на попередню сторінку)

На пероні не дуже жвавої станції до нас одразу прибігли водії тук-туків (характерний для південно-східної Азії вид транспорту у вигляді мотоциклета з кабінкою, розрахованою на двох, максимум трьох пасажирів). Ми у три завантажуємося вдесятьох, тримаючи на колінах, плечах і головах свої рюкзаки. Натужно ревучи на підйомах, хвилин за 10 – 15 тук-туки доставляють нас до невідомого нам пункту. Думаємо, що десь тут починається пляжна зона, бо вже темно і в стороні від дороги нічого не видно.

Анатолій відправляється шукати готель, ми потихеньку розглядаємося на території.

А от і перший сюрприз –  на найближчому стовпі наклеєне оголошення (цитую мовою оригіналу): «Международный субботник. 14 января 10.00. Собираемся… Давайте вместе сделаем Варкалу Чистой и Красивой!».

Як в тому анекдоті: «Ти ба! Проснулися!»! Оскільки ми тільки прибули, то насмітити ще не встигли. І Варкали ще не бачили. Може, вона й так красива, без нашої участі. А з нами – то й поготів!

Тому зі спокійною душею заклик проігнорували. Забігаючи наперед, наступного дня таки бачили кількох білих людей, які мужньо намагалися зробити Варкалу чистою. Але їхніх зусиль було явно замало, бо щоб зробити Варкалу хоча б трохи чистішою, не кажучи вже про красиву, потрібна армія прибиральників набагато чисельніша.

Тим часом із кущів поблизу донеслися чиїсь істеричні крики на місцевому діалекті і звуки бійки. Хотів підійти поближче, щоб роздивитися, що могло стати причиною істерики для взагалі-то спокійних аборигенів, але наші тук-тукери (терпляче чекали нас, що таки довести до готелю за додаткову плату) порадили не ходити туди, пояснивши, що там обкурені люди.

Поки ми так пізнавально проводили час, Анатолій прислав посильного із звісткою про готель.

Знову вантажимося, доїжджаємо, розміщуємося. Номер просторий, достатньо пристойний (хоча після Куала-Лумпура нас важко чимось здивувати і злякати!). Постільна білизна – так собі, накриватися немає чим, із меблів – тільки стіл та якась конструкція щоб, почепити одяг.

Та Бог з ним! Десь тут має бути ОКЕАН! Індійський! Через якісь генделики йдемо на шум прибою. Зустрічаємо Анатолія, який пояснює, що тут обрив, а спуск до води «он там, за третім ліхтарем зліва». Цілеспрямовано просуваємося у вказаному напрямку. Темно, хоч око виколи, але океан ось він, уже десь тут, поруч!

Ліземо через якесь чимале каміння вниз. У голові мелькає думка: «так і ноги поламати можна!». Але кілька хвилин навпомацки – і ми вже у на лінії прибою! Вода – як молоко! Хвиля – лагідна! От тільки темно і лячно за тих, хто скрашував собі дорогу відомим засобом.

Спочатку трохи з побоюванням, а  далі вже сміливіше кидаємося у хвилі! Вони накочуються, одна кидає до берега, інша відкочуючись, тягне за собою. Казкові відчуття! Це ОКЕАН!!! Я мріяв про таке три роки, від тоді, як вперше відчув на собі міць океану в Шрі-Ланці. Мрії збуваються! Хоч і не на Новий рік,  але на старий Новий рік точно, бо сьогодні таки тринадцяте січня!

Не вдосталь, але достатньо побавившись у хвилях, потроху вибираємося на берег. Зверху, десь за камінням лунають трелі свистка, кидається в різні сторони промінь ліхтарика. Не звертаємо на це уваги, вже впевненіше вибираємося нагору і щасливі йдемо до готелю.

Оскільки це дійсно було 13 січня, то ми вирішили, що достатньо приводів, щоб організувати святкування. Розмістилися на терасі, знесли до купи кілька журнальних столиків, що стояли біля кожної кімнати, крісла. Зібрали домашні запаси, яких ще було цілком достатньо. І свято є!

Десь близько 23 години, коли говорили уже всі, але не слухав ніхто, з-за пальм з’явилися дві особи жіночої статті, одна з яких одразу почала нам розказувати, що ми заважаємо спати. Обуренню більшості подорожуючих не було меж: як ми можемо заважати їй спати, коли вона ще навіть не лягала?!

Довівши до скандальної особи нашу позицію, прийшли до одностайної думки, що дві жінки разом, без чоловіків – це ненормально. Діагноз був підтверджений жіночою частиною нашого колективу. Була ідея встановити графік, але підтримки не знайшла – замало часу, як із дому.
Щоб не провокувати міжнародний конфлікт, відповідно до правил спільного проживання, рівно об 23.00 сама активна частина колективу переміщується на іншу терасу, де теж наші номери. Особа, якій ми заважали спати, нічого не виграла – характерною особливістю споруд півдня Індії є повна відсутність шумоізоляції: тепло, товстих стін, щільних вікон для захисту від холоду абсолютно непотрібно (коли я приймав душ після дороги, а Сашко сидів на терасі біля нашого номеру і говорив по скайпу, мені здавалося, що він у нашій кімнаті!).

Десь о першій сусіди вразливої іноземки повернулися до себе на ночівлю. Але оскільки на батьківщині було ще тільки пів десятої вечора, а акліматизацію ми ще не пройшли, спати нам, на відміну від вразливої іноземки, не хотілося. Тому розмова продовжилася, але навіть не півголосом, а тихіше. Буквально хвилин через десять – ява Христа народу!

Замотавшись в якусь попону, ця істеричка почала нам дорікати, що не може через нас заснути! Порадивши їй надійний засіб для присипання, сказали, що англійської не розуміємо.

Не допомогло. Побігла, привела якогось хлопця (вона думала, що це охоронець, насправді, як ми побачили назавтра – просто офіціант сусіднього ресторану), почала йому щось розказувати, тицяючи на нас пальцем. Пояснили хлопцю, що ми тут тихо-мирно розмовляємо. Майже шепотом. Продемонстрували, як ми говоримо, коли  у нас свято. На контрасті зрозумів, розвів руками і порадив скаржниці змиритися зі своєю долею (змирилася – назавтра просто виселилася).

Ще трохи посидівши (треба тримати фасон!), зморені дорогою, враженнями та святом, пішли й самі на ночівлю.

Вгору