Вівторок
19/Бер/2024
12:15
Пошук
Таймер
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

ІНДІЯ. ЗАПИСКИ ПОДОРОЖНЬОГО

Південна Індія. Переліт

Все було проти цієї подорожі: ситуація в країні, обставини на роботі, матеріальне становище на фоні постійно падаючого курсу національної валюти, думка рідних, знайомих і колег, врешті-решт, здоровий глузд – теж був проти!

Але: квитки куплені ще у травні, плюс ірраціональне бажання побачити і відчути Індію – переважило.

11 січня, за мрячливої погоди та при залишках снігу, вибираємося у Бориспіль. Цього разу без пригод – усі на місці вчасно, склад групи 10 осіб, з них 6 учасників минулорічної подорожі у Таїланд та Малайзію,  п’ятеро пройшли В’єтнам і Камбоджу, троє в нашій компанії ще не були (чи може, я в їхній не був), але досвідчені туристи, і лише один новачок, але молодий і здоровий хлопець.

В залі очікування перед реєстрацією прийняли заряд бадьорості перед довгим перельотом, пройшли усі офіціозні формальності і вже ми на борту чергового лоу-коста. Цього разу це ЕйрАрабіа, яка буде нас везти до міста Кочін на півдні Індії з пересадкою у Шарджі (ОАЕ). У цієї компанії в ходу літаки «Аербас», у нашому випадку 320-й.

Не розбещені сервісом МАУ, якою тричі добиралися до Еміратів, достатньо спокійно переносимо п’ятигодинний переліт до пункту пересадки. Із сервісу на борту – невеличкі монітори, на яких постійно показували інформацію про деталі перельоту. Із незвичного – маршрут, який від Борисполя пролягав строго на південь до території Туреччини, так розумію, в обхід території бойових дій та сусідньої «братської» Росії. Наш повітряний ешелон десь вище 11 км, відповідно температура за бортом іноді сягала -60. Харчування на борту пропонували лише за плату, навіть пляшечка води 300 мл коштувала $1. Дякуємо за сервіс, зарані попереджені, обійшлися своїми запасами. Трохи втішало, що не тільки ми економимо на перельоті – ще в аеропорту серед пасажирів помітив знайоме обличчя спортивного підтягнутого чолов’яги в жовтих кедах, при посадці в перших кріслах літака зблизька таки пересвідчився: Сєрьога (репер чи співак, шоумен, «золотий» чи може «срібний» голос Білорусі)!

На пересадку лише одна година, але як же не заглянути в дьюті-фрі! Хоч у Шарджі він не такий багатий, як у Дубаї, але часу зайняло. У підсумку ледве встигли на літак з думкою, чи вправилися обслуговуючі служби перевантажити наш багаж.

Знову 320-й Аербас з тим же самим мінімумом доступних послуг. Переліт начебто мав би зайняти три години, насправді було 4 плюс незрозуміла різниця в часі з батьківщиною в три з половиною години.

Отже, десь годині о третій ранку за місцевим часом прибуваємо в пункт призначення. Одразу йдемо отримувати індійські візи, замовлені ще в Києві. Дякувати Богу, таких, окрім нас десяти, більше не було, то й довгого часу не зайняло. Трохи напружила незвична процедура відбору відбитків пальців. Не з першого разу, із роздратуванням місцевого службовця, але таки подолали. Трохи похвилювалися за наш багаж, бо на рухомій стрічці його не було. Вже збиралися йти писати заяву про пропажу, коли побачили, що все наше (таки встигли за нами в Шарджі) звалено збоку, мабуть, комусь надоїло дивитися, як з десяток біг-бегів катаються по колу, поки ми отримували візи. Заспокоєні, нав’ючуємо на себе і вибираємося вже на територію за межі аеровокзалу.

При виході з аеропорту пройшли коридор місцевого люду. Чого вони там були в таку ранню годину? Здалося, що просто прийшли подивитися на прибулих, бо звичного нетерпіння зустрічаючих було непомітно.

На двох таксі, явно не розрахованих на таку кількість людей із немалими рюкзаками, їдемо в стару частину міста, яка називається Форт Кочін.

За півтори години долаємо близько 40 км (дороги здебільшого вузькі, трафік достатньо напружений, хоч і ранній ранок, головні пристрої в машині – гальма і сигнал).

Не одразу, але таки знаходимо потрібний гест-хауз, розбудили персонал і таки поселилися. Десь о шостій ранку лягли спати, бо достатньо часу провели в дорозі і навіть за звичним часом вже була глибока ніч.

Форт Кочін

Опівдні просинаємося, збираємося докупи і йдемо роздивлятися місцеву територію. Анатолій з Андрієм розвідку уже зробили, тому впевнено просуваємося місцевими вулицями, періодично вивертаючися від транспорту, бо тротуарів для пішоходів тут майже немає.

Мимо старовинного католицького собору Святого Франциска (португальці збудували, вони тут першими з європейців освоювали ці території) виходимо на набережну.

Достатньо засмічено, хоча Анатолій, який в Індії (звичайно ж!) вже бував, каже, що тут досить чисто (!).

Прямо на березі однієї із заток встановлені громіздкі споруди із металевих труб та дерева. Виявляється, це рибальські снасті, за допомогою яких прямо тут місцеві люди ловлять рибу. Продуктивність цього засобу лову вкрай низька, бо за один підйом піднімають може одну-дві рибини, а працюють біля нього 7-8 чоловік.

Микола з Валентином навіть попробували потягати цю конструкцію, кажуть, що дуже важка робота. За один підйом в сітці було 1-2, рідше кілька рибин. Команда цього пристрою складала десь 7-8 чоловік. Коли вони наловлять тої риби, щоб хоча б якийсь мізер заробити? Чи основним джерелом доходу є туристи, як от наші хлопці, з яких за участь у підйомі та фото з уловом і командою взяли по 20 рупій?

До речі, довідково: обмінний курс в банку 60-61 рупія за долар. Приблизно 3:1 до нашої гривні. З того й виходили при подальших розрахунках.

На протилежному березі затоки (чи протоки) контейнерний термінал, з кілометр далі в сторону океану термінал наливних вантажів. Судна проходили достатньо часто, отже вантажооборот на рівні.

Пішли далі набережною. Як і очікувано в таких місцях, де ходять туристи, численні лотки з усяким місцевими сувенірами. Плюс приставучі торгівці різним дріб’язком. Пояснювати, що непотрібно – марно! Деякі піддалися – Андрій одразу купив барабан, інші – кілька дудок.

Пройшли набережною до пляжу, де купалося кілька місцевих хлопців. Ну, як купалися – так, заскакували в одязі у воду, більше бавлячись в полосі прибою. Взагалі, склалося враження, що місцеве населення, незалежно від віку і статті, плавати не вміють. Наші з величезним ентузіазмом відкрили купальний сезон 2015 року!

Повертаючися після водних процедур, вирішили як білі люди посидіти в генделику на набережній. Хто замовив суп, хто рибу, я просто чай. Коли принесли, пожалкував – чашка була багаторазового використання, причому після попереднього використання її, очевидно, не мили. Хвилин через сорок принесли суп, який натужно з’їли. А от коли вже подали рибу, хлопці дружно відмовилися – кажуть, що запах був далеко не свіжини. З тим і пішли шукати кращої долі.

Її знайшли в більш пристойному ресторані одного із готелів. Риба з рисом була їстівна, хоча, як і належить в Індії, з достатньо гострою приправою. Місцеве пиво пом’якшило пекучість страви. Хоча і тут не обійшлося без казусів: поки ми робили кілька фото біля басейну ресторану, підбіг офіціант і і почав розказувати, що ми не розрахувалися за одну пляшку пива. Хоч я і не пив цю зайву пляшку, довелося розрахуватися, бо для чого нам міжнародні скандали на початку подорожі!

Наздогнали хлопців, розказали їм цю історію. Дружно повернулися до місця вечері, зайняли свої місця і почали розказувати офіціантам, хто що замовляв. Після переліку ними грошей в касі нам таки повернули 220 рупій (отаке воно тяжке життя в Індії – пляшка пива – більше 70 грн.!).

(читати далі)

Вгору