П`ятниця
15/Гру/2017
01:46
Пошук
Таймер
Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

МАРОККО. ЧАРІВНІ ГРАНІ МАГРИБУ 4

(на попередню сторінку)

Айт-Бен-Хадду — ксар (укріплене місто) в південному Марокко, в 29 кілометрах на північний захід від Варзазата. З 1987 року під охороною ЮНЕСКО як пам'ятник Світової спадщини. Розташоване на лівому березі річки Варзазат на схилі пагорба. Долина річки проходить по пустелі; річка починається на південних схилах Високого Атласу і надалі губиться в пісках в Сахарі. Уздовж неї пролягав караванний шлях з Марракешу в Тімбукту. Ксар виник приблизно в XI столітті для охорони караванного шляху. Після зменшення важливості транссахарської торгівлі прийшов в занепад, населення поступово переселялося в нове село на протилежному (правому) березі річки. До 1990-х років Ксар перебував у руйнівному стані, в ньому жили всього десять сімей. В останні роки ведеться реставрація, передбачається перетворити ксар в туристичний центр і розмістити в ньому художні галереї.

Айт-Бен-Хадда є одним з найтиповіших прикладів традиційної марокканської глинобитної архітектури, поширеної в передсахарській області, на південь від Високого Атласу.

   

Процесу відвідування ксару передував сніданок в однойменному селі, вірніше, вже в містечку з яскраво вираженим туристичним обличчям. За загальною одностайною думкою це був найкращий наш сніданок в Марокко. Різні оливки, фрукти, мед, сир, сардини, салат зі свіжих овочів, омлет з зеленню, м’ятний зелений чай чи кава і, як бонус, свіжоспечені хрусткі французькі булки, що їх ми вмочали в духмяну свіжо вичавлену оливкову олію з сіллю. Взагалі, я помітив, що французи привчили свої колишні колонії до своєї їжі – принаймні, в Вєтнамі та Камбоджі такі самі французькі булки – неодмінний атрибут сніданку, а в сусідньому Таїланді, який ніколи не був французьким, про багети і не чули.

   

Після сніданку ми вирушили в Айт-Бен-Хадду. Я ніколи тут не був, але відчуття того, що я це бачив переслідувало мене як нав’язливе дежавю. Ну, звісно! Чортова глобалізація і Голівуд! Адже це «Цар скорпіонів», «Гладіатор», «Ісус з Назарету», «Мумія» та всі ці Аладіни та Астерікси! Ніби на підтвердження цієї думки ми побачили робітників, які створювали декорації фортечної стіни та вїзних воріт на тлі ксару. «Американці будуть знімати історичний фільм» - поділився інформацією бригадир. Ну, звісно, що американці, не араби ж, і звісно, що історичний чи пригодницький – ну не про сучасність, це факт. Але й без кіноіндустрії об’єкт цікавий – сахарська архітектура ксару нагадала мені мертве місто Шалі на іншому кінці Сахари, в Єгипетському оазисі Сіва. Однак, чому тут дивуватися, там теж живуть бербери, а Сахара з давніх-давен була пов’язана торгівельними караванними шляхами, багато з яких існують і сьогодні. Хоча для Айт-Бен-Хадду період караванної торгівлі закінчився, в ксарі розвинулася торгівля сувенірами та ремісничими виробами, підробним антикваріатом та художніми опусами тубільців по завищеним цінам. Воістину, на кожен товар є свій купець!

   

  Довгий наступний переїзд, але ми виграли зайвий день, який вирішили провести на океані. Недоїхавши буквально 60 км, зупиняємось в нічим не примітному Тізніті, просто в придорожньому готелі для дальнобійників та торгівців. Цікаво подивитися на не туристське Марокко. Виходимо з готелю на вечірню вулицю, весь перший поверх якої займають кафе та магазини.  Столики зі стільцями займають весь тротуар. В основному, відвідувачі чоловічої статі, хоча трапляються і жінки, ось ще двоє підїхало своїм автомобілем. Шум, гамір, голосна музика, футбол по телевізору, кальян та цигарки – але ні граму спиртного!  Хоча, розпитавши місцевих молодиків, потрапляємо на тиху вулицю за три квартали від траси. Презентабельний готель, охорона, нас ведуть по пальмовій алейці до закритого внутрішнього двору з басейном. Аякже, білі сагиби хочуть розслабитися!  Біля басейну столи з мармуровою поверхнею, зручні крісла. Великий екран, грає музика, постійно демонструють еротичні кліпи. Саме еротичні, порнографічна складова відсутня. Поважні чоловіки, більшість п’є пиво чи вино, курять, розмовляють, дивляться на екран. Так собі підозрюю, що й жінки тут знайдуться, були би гроші. Мусульмани, але без фанатизму, одначе. Беремо й собі пива, хоча жаба душить – пляшечка 0,33 – 18 гривень!  Але сьогодні у нас екватор – ми проїхали половину маршруту, а попереду ще більшість днів. Отже, можемо тепер дозволити собі зупинятися на декілька днів в цікавих місцях. Слава королю Мохамеду і марокканській шляховій службі!

Ранком робимо висновки з вчорашніх цін на спиртне: заїжджаємо в великий супермаркет французької мережі в Марокко «Марджані» і купуємо собі декілька пляшок вина, рожевого і червоного. Забігаючи вперед, хочу сказати, що вино виявилося досить смачним, особливо варто відзначити червоне «Туарег». Ціни приємно здивували – від 30 до 50 дирхам за пляшку. Однозначно, французи навчили тубільців не лише булки випікати. Так що з пива плавно переходимо на вино. Однак, згодом ми переконалися, що винні відділи є далеко не в кожному супермаркеті і розташовані вони в досить непримітних місцях. А в невеликих містах знайти будь-яке спиртне неможливо.

           

Пустеля міняється. Серед каміння з’являється червоняста глина, багато кактусів. Напівпусте шосе, яскраве сонце, синє небо… Раптом автівка з розмаху влітає в смугу туману. Але це не туман – це постійна густа волога хмара в тому місці, де прохолодний океан вдаряється об розпечений африканський берег. Вмикаємо фари і сповільнюємо хід. Так проїжджаємо з десяток кілометрів. Нарешті за одним з поворотів вітерець з півдня розганяє хмару і ми бачимо океанське узбережжя в усій його красі. До Сіді-Іфні залишається буквально півтора десятка кілометрів, де ж Леґзіра?  Аж ось непримітна табличка сповіщає нас, що за кілометр від повороту буде кінцевий пункт призначення. Спускаємось вузькою стрічкою асфальту і зупиняємось на майданчику над затишним пляжем. Хоча, слово «затишна» мало підходить до берегової смуги, що простяглася на довгі кілометри вздовж Атлантики.  Швидше  «приголомшлива», «запаморочлива», «фантастична». Відчуття нереальності створюється за рахунок величезних арок, «слонячих ніг» чи «пащеки диявола», як називають ці творіння природи ошелешені туристи. Хвала Аллаху, марокканцям вистачило клепки не зіпсувати ці величні творіння природи. Три готельчики та автостоянка на оглядовому майданчику – ось і вся цивілізація на пляжах Леґзіри. Та нам більше й не потрібно. Швиденько селимося в спартанські номери, але з відкритою терасою, з якої відкривається прекрасний краєвид. Формальності закінчено, тож мерщій в воду!

   

Океан розкішний! Прекрасне співвідношення сили хвиль, температури та солоності. Мені дуже подобається, хоча жінки, я думаю, воліли б теплішої води. Додатковий бонус – припливи та відпливи. Навіть пляж перед нашим готелем кардинально змінює свій вигляд протягом дня, що вже й казати про арки! То вони затоплені так, що мусиш мало не пірнати для виходу в океан, то спокійно можна пройти по вологій, різнокольоровій гальці під червоним склепінням гротів. Ну, і наостанку – готельний кухар готує нам запечену рибу на вечерю в ресторанчику за тридцять метрів від хвиль вічно неспокійної Атлантики.

   

(читати далі)

Вгору