Неділя
20/Сер/2017
20:17
Пошук
Таймер
Календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Ми знаходимося тут
Форма входу
Статистика
Flag Counter
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наші друзі




VOLOЦЮГИ   

ЄГИПЕТ. СІВА, ІДИЛІЧНА ОАЗА

Рівна, як стріла, стрічка асфальту простяглася далеко на південь і губиться в розпеченому мареві Лівійської пустелі. Жодного деревця, жодної скелі чи бодай пагорбу. Позаду залишилося Мерса Матрух – останнє єгипетське місто на березі Середземного моря. Попереду лише пустеля. І десь там, в серці пустелі, лежить мета нашої мандрівки – Сіва.

Автобус ковтає милю за милею. Чотири години – і пейзаж різко змінюється. Пагорби, невисокі «столові» гори із зрізаною верхівкою. Далеко попереду зблискує велика водяна гладінь. Раптово з-за чергового чергового пагорбу виринає густий темно-зелений пальмовий гайок, і, як по команді, по обох боках дороги постають дерева, море дерев: пальми, оливи, акації, лимонні дерева, а серед них проглядають невисокі хатинки з пласкими дахами – це і є Сіва, одна з небагатьох оаз Сахари, яка за тисячі років майже не змінила свій вигляд і звичаї.

Автобус зупиняється в центрі містечка, прямо серед зграйки місцевих хлопчаків, кожен з яких пропонує «таксі» – маленький візочок в який запряжений віслючок. Але таксі тут не потрібно – маленька центральна площа з трьома готельчиками, десятком крамниць, трьома «ресторанами» (так гордо називаються маленькі напіввідкриті кафе), неодмінною мечеттю і двома урядовими будинками обходиться пішки максимум за п’ять хвилин. Над мечеттю і крамничками на горі мовчазно височіє мертве місто-фортеця. Стародавнє Шалі. А за лісом пальмових і оливових дерев розтікаються, дрижать у мареві сліпучі піски Сахари…

Зелене чудо в пустелі стало можливим завдяки більш як двостам джерелам, вода яких напуває цю землю й понині. Сіва була відома ще за часів фараонів не лише дарами оази, а й як важливий стратегічний пункт на перетині давніх торгових шляхів з Лівійських оаз до оази Фарафра в Єгипті та Караваною дорогою до берегів Середземного моря. Великі каравани перевозили сіль і оливи, фініки і вовну, на базарі Сіви міняли пшеницю на зброю і рабів на срібло. За часів двадцять шостої династії в Сіві був побудований храм Амона. Швидко він став вдомий не єгиптянам – і греки, і перси, і гіксоси, і лівійці – всі прагнули відвідати цей храм, щоб почути віщування оракула і дізнатися свою долю. Перський цар Камбіз в шостому столітті до Різдва Христового послав 50 000 солдат для того, щоб зруйнувати храм і вбити оракула. Вся ця армія загинула під час піщаної бурі в пустелі десь між Харгою та Сівою. Жоден з воїнів не повернувся назад, не було знайдено навіть ні одного кістяка. Натомість, до Олександра Македонського, який здійснив сюди спеціальний похід – паломництво, доля поставилась прихильніше. Оракул вволив його бажання і визнав Олександра сином бога Сонця Амона–Ра та володаем світу. Щоправда, поцарював «син божий» після цього недовго, але помер володарем наймогутнішої на той час імперії. Але оракул не зміг провістити кончину самого храму. Вона була фантастичною як на цю місцину: триденний дощ у 1926 році розмив суху глину, на якій трималися всі оруди в Сіві і старі будівлі храму завалилися. Були змиті і будинки Шалі та Архурми. Те що від них залишилося, нагадує швидше руїни старовинних замків, тільки замість холодного сірого каменю тут жовтіє суха глина та поблискує на сонці сіль.

  

                 Сіва - загальний вигляд                             Шалі, або те, що від нього залишилось

Звичайно ми не змогли пропустити нагоди відвідати руїни стародавнього Шалі. Взагалі, побачивши це покинуте місто, в нас відродився дух дослідників – першовідкривачів. І не тільки тому що покинуті вулички оживили в уяві жуль-вернівську «Подорож до Томбукту» чи описи близькосхідних міст Лукою Григоровичем-Барським. Справа в тому, що після ґрунтовного розпитування в тур офісі Сіви та після розмов з власниками готелів і ресторанів ми мали право вважати себе першими українськими мандрівниками в Сіві. Сама назва «Україна» була відома для сіванців, але всі, з ким ми зустрічалися, стверджували, що ми перші українці, які відвідали оазу. Хоча ми натрапляли на записи поляків, хорватів, росіян, естонців, болгар, чехів. Навіть аргентинці і тайванці побували в Сіві. Відтепер в цій статистиці фігуруватиме й Україна, оскільки ми зареєструвалися в місцевому управлінні безпеки, коли отримували дозвіл на самостійні подорожі в пустелю.

  

     На кордоні з Лівією неспокійно, тому                       Шалі та оаза з верхівки скелі

      автомат Калашнікова напоготові

Отож, Шалі було містом-фортецею, збудованим на початку 13 століття для захисту від набігів войовничих кочівників. Будинки тулилися поблизу підніжжі і дерлися мало не до самої верхівки жовтої гори, на якій був обладнаний сторожовий пост. Будівлі з солоного намулу і глини піднімаються на два-три поверхи і мають складну заплутану систему виходів і переходів. Вузенькі вулички і маленькі вхідні двері, майже повна відсутність вікон на першому поверсі будинків звершують захист Шалі. Якщо врахувати, що плоский дах, який використовувався мешканцями для сну та чаювання, легко перетворювався на майданчик для лучників, можна зрозуміти, чому жителі Шалі почувалися тут у повній безпеці за товстими стінами. Високі конуси голуб’ятень та унікальний, зліплений з солоної глини, мінарет довершують фантастичну картину. До речі, декілька споруд і сьогодні використовується тутешніми мешканцями. Але здебільшого вулички міста-привида порожні та безлюдні, лише зрідка побачиш самотнього туриста з ошалілими від захвату очима та незмінною відеокамерою…

Піднявшись на вершину гори, ми змогли помилуватися прекрасною панорамою Сіви, побачити пальмові гаї, гори, піски пустелі та озера поза оазою. Думка всіх була одностайною – ми мусимо там побувати. Тож, наступного дня, узявши напрокат велосипеди, вирушили досліджувати простори Сахари. Проїхавши зо шість кілометрів на південь, наш маленький загін змушений був значно сповільнити темпи руху – дорога закінчувалася просто в пісках на південь від Сіви. Щоправда, місцями пісок був твердим і злежалим настільки, що можна було їхати досить швидко, однак в низинах дрібний сипучий пісок зводив переваги наших «маунтбайків» нанівець. Тож, заглибившись в пустелю на декілька кілометрів і досхочу на пісок, жуків та ящірок, ми вирішили повернути на захід, до солоного озера Сіва. Тут було значно цікавіше. Незважаючи на високу солоність води тут життя просто таки буяло – понад берегом літали чайки, по воді гордовито плавала пара білих лебедів, а численні острови понад узбережжям вражали густою рослинністю. Перебрівши якихось сто метрів по мілкому дну, ми занурилися в густу зелень пальмового гаю. Взагалі, вся ця місцина була досить незвичною для Єгипту – за цілий день ми ще не зустріли жодної людини! (І це в перенаселеному Єгипті, найбільшій арабській державі світу з населенням в 65 мільйонів!).

  

                        Сахара буває і такою...                                         До фініків ще трошки

Простуючи світлим пальмовим гаєм, ми несподівано натрапили на великі старовинні басейни, загублені поміж фініків та оливок. Це були колись добре відомі, а зараз незаслужено забуті джерела Клеопатри – римські ванни, побудовані на місці природних джерел ще в епоху Птолемея. Метрова мілизна великого теплого басейну змінюється майже чотириметровою прозорою глибінню центральної круглої западини, збудованої прямо на виході цілющої води з ледь відчутним лужним присмаком. Через прозору товщу води прекрасно видно мармурові сходи, які гвинтом спускаються прямо в таємничі сутінки, де б’є потужне джерело. І лише спів птахів та дзюркотіння маленького струмка порушує тишу. Звісно, ми не пропустили нагоди скупатися в цілющих джерелах і уявити себе на хвильку розніженими римськими сибаритами, що вже тоді облюбували цю місцину. Йдучи далі вздовж струмочка, що зрошував завдяки розгалуженим каналам майже весь острів, ми зустріли сьогоднішніх хазяїв цього райського куточка. Бербери,батько й син, запилювали цвіт фінікових пальм. Після невеличкої екскурсії островом вони люб’язно дозволили нам нарвати фініків для обіду, пригостили свіжою пшеничною перепічкою та «мейлі» – малесенькими місцевими яблучками. А запили ми цей чудовий імпровізований обід джерельною водою, яка невловимо нагадувала мені нашу Сваляву».    

               

                        Джерела Клеопатри - туристами тут і не пахне

…Ввечері ми сиділи на відкритому даху нашого готельчика в компанії німця з Дрездена та єгиптянина з Олександрії, попиваючи міцний чай та спостерігаючи за вечірньою Сівою розмова точилася навколо загальних тем – Ашфар розповідав про перипетії свого бізнесу – він закуповує оливки в Сіві і після відповідної обробки продає в Олександрії – але через інфляцію та падіння курсу єгипетського фунта бізнес втрачає прибутковість. Дітер ділився враженнями від відвідин Шарм-ель-Шейха і розпитував нас про Україну. Розмова постійно поверталась і до можливої (на той час) військової операції в Іраку. Так, від реалій сьогодення неможливо сховатися навіть в глибині Лівійської пустелі. Донька прибігла і сказала, що подивилася в інтернет сайт UKROPу і в Києві зараз -8 по цельсію. Наша подорож наближалась до кінця. А я сидів, дивився, як гаряче африканське сонце стрімко ховається за фантастичний сахарський обрій і думав, що, згадуючи Єгипет, напевно в моїй уяві виникатимуть не піраміди Гізи чи гамір Каїрських базарів, не асуанські фелюги на Нілі чи підводні рифи Хургади, а тихе дзюрчання струмка по древньому мармуровому жолобу та смак хліба з фініками, яким нас пригостили друзі з далекої Сіви – ідилічної оази в пустелі…

Лютий 2003

Сіва – ідилічна оаза (журнальний варіант), соррі за фотки, це останні релікти доцифрової епохи.

Вгору